Не йди - Маргарет Мадзантіні

Мені холодно, я ще у своєму робочому одязі, мабуть, мені треба перевдягнутися, речі в металевій шафі з моїм іменем на дверцятах. Я обережно повісив піджак поверх сорочки, гаманець і ключі від машини я поклав на верхню полицю та замкнув навісний замок. Коли це сталося? Три години тому, можливо, навіть менше. Три години тому я був такою ж людиною, як інші. Яким же підступним є біль, яким нестримним. Неначе кислота, що розлилася й робить свою справу, роз’їдаючи все глибше й глибше. Руки лежать у мене на колінах. За завісою зі стрічок я бачу частину корпусу онкологічного відділення. Я ще ніколи не зупинявся в цій кімнаті, лише проходив крізь неї. Сиджу на дивані зі штучної шкіри, переді мною низький стіл і два вільні стільці. Підлога зелена, та на ній є темні цяточки, які шалено мигтять у моїх очах, немов віруси під мікроскопом. Тепер мені здається, що я очікував цю трагедію.

Нас із тобою розділяють коридор, двоє дверей і кома. Я себе запитую, чи можна переступити межі в’язниці цієї відстані, спробувати уявити собі, що це сповідальня, і на танцюючих цяточках цієї підлоги попросити тебе, донечко, про аудієнцію.

Я – хірург, людина, що навчилася відокремлювати здорову частину організму від хворої, я врятував багато життів, та, Анджело, не своє.

Уже п’ятнадцять років ми живемо в одному й тому ж будинку. Ти знаєш мій запах, мою ходу, як я торкаюся речей, мій завжди врівноважений голос, ти знаєш як м’які, так і жорсткі риси мого характеру, настільки дратівливі, що не мають жодного виправдання. Я не знаю, що ти про мене думаєш, можу це собі тільки уявити. Ти вважаєш мене відповідальним татом, не позбавленим певного сардонічного почуття гумору, але дуже віддаленим. Ти маєш дуже міцний зв’язок зі своєю мамою, він живий, хоч іноді ви сперечаєтесь. Я був чоловічим костюмом, що висить осторонь від ваших взаємин. Про мене розповідає більше не моя присутність, а моя відсутність, мої книги, мій плащ на вішакові при вході. Це – оповідання, якого я не знаю, написане вами за прикметами, які я вам залишив. Як і твоя мама, ти також воліла моєї відсутності, тому що моя присутність викликала в тебе втому. Стільки разів, виходячи вранці з дому, у мене було відчуття, що ви вдвох, ваша енергія підштовхували мене до дверей, щоб звільнити вас від моєї надокучливості. Мені подобається природність вашої злагодженості, я дивлюся на неї з усмішкою, ви певним чином захистили мене від мене ж самого. Я ніколи не відчував себе «природнім», я намагався ним бути, відчайдушне намагання, тому що будь-яка спроба бути природнім – це вже поразка. Нарешті я прийняв ту модель, яку ви мені підготували на веленевому папері ваших потреб. Я назавжди залишився гостем у своєму домі. Я навіть не обурився, коли в мою відсутність упродовж дощових днів покоївка переставила сушарку з вашими мокрими речами до калорифера в мій кабінет. Я без протестів звик до цих «мокрих» утручань. Тепер, сидячи в кріслі, я не міг повністю витягнути ноги, поклавши книгу на коліна, продовжував дивитися на вашу білизну. У цих мокрих речах я знайшов собі компанію ще кращу за вашу, бо в цій тоненькій і простій тканині був приємний ностальгічний запах, звичайно ж, від вас, але й передусім від мене самого, від моєї самотності. Я знаю, Анджело, що за всі ці роки мої поцілунки, мої обійми стали незграбними, слабкими. Щоразу, коли я тебе притуляв до себе, я відчував, як твоє тіло тряслося від нетерпеливості, а то й навіть від незручності. Тобі було некомфортно зі мною, от і все. Тобі було достатньо знати, що я є, дивитися на мене здалеку, неначе пасажир, що притулився до віконця іншого потяга, ховаючись за склом. Ти – чутлива й сонячна дівчина, але твій настрій може раптово змінюватися, ти стаєш розлюченою, сліпою. У мене завжди була підозра, що ці напади таємничого гніву, після яких ти стаєш засмученою, з’являються в тебе через мене.

Анджело, за твоєю безвинною спиною є вільний стілець. У мені самому є вільний стілець. Я дивлюся на нього, дивлюся на спинку, на ніжки та чекаю, і мені здається, що я щось чую. Це – шум надії, я його знаю, я чув, як він задихається в глибині тіл і з’являється в очах міріад пацієнтів, які були переді мною, я чув, як він зупиняється в кріслі, між стінами операційної зали, щоразу, як я підношу свої руки, щоб вирішити долю чийогось життя. Я достеменно знаю, що мені мариться. У цяточках цієї підлоги, що зараз повільно рухаються, мов мурашки, немов мерехтливі тіні, мені мариться, що цей вільний стілець заповниться хоча б на одну лише мить жінкою, не її тілом, а її милосердям. Бачу пару бордових туфель із глибоким вирізом, дві ноги без колготок, надто високе чоло. І ось вона вже переді мною, щоб нагадати мені, що я – унтор[3], людина, що осіняє без розбору чоло тих, кого кохає. Ти її не знаєш, вона пройшла крізь моє життя, коли тебе ще не було, пройшла й залишила пам’ять назавжди. Я хочу бути з тобою, Анджело, у тому сплетінні трубок, у яке тебе поклали, де краніотомом розітнуть тобі голову, щоб розповісти тобі про цю жінку.

Я зустрів її в барі. В одному з тих барів на периферії, де подавали погану каву, таку ж погану, як і запах, що линув із-за напівпрочинених дверей туалету, перед якими стояв старий стіл з іграшковим футбольним полем. Відвідувачі, увійшовши в запал, повідривали футболістам голови. Від спеки можна було задихнутися. Щоп’ятниці я приїздив до твоєї мами в будинок, який ми винаймали на морському узбережжі, на південь від міста. Моя машина несподівано заглухла на автостраді, обабіч якої були висохлі брудні луки та декілька промислових споруд. Довелося йти