Не йди - Маргарет Мадзантіні

– Проходьте, – запросила вона, і я побачив, як її тіло зникло в прірві. Вона божевільна, я йду за хворою на голову жінкою, вона підчепила мене в тому барі лише задля того, щоб я був присутнім при її самогубстві.

Переді мною були круті металеві евакуаційні сходи, що зиґзаґом тулилися до зовнішньої стіни будинку. Вона сходила без страху, згори я бачив чорне коріння її знебарвленого волосся. Вона мені здавалася надзвичайно спритною на своїх підборах, немов дівчинка чи кішка. Я зважився піти цими хиткими сходами, міцно тримаючись за іржаві поручні. Мій піджак зачепився за щось, я потягнув його й відчув, що він порвався. Раптом коло мене щось загуркотіло. Зовсім близько від мене проходив величезний шляхопровід. За його огорожею стрілами пролітали машини. Я більше не розумів, де ми були, лише оглядався навкруги. Жінка якось опинилася в мене за спиною, на досить великій відстані, вона зупинилася на якомусь ґрунтовому майданчику. Жовте волосся, обличчя з розмазаним макіяжем, сумка з різнокольорових клаптиків: вона нагадувала клоуна, що відстав від цирку.

– Ми вже прийшли, – гукнула вона.

І справді за нею була якась споруда, стара рожева стіна, важко було уявити собі, що це частина якоїсь будівлі, де живуть люди. Вона повернулася до цієї стіни. Це було окреме житло, схоже на маленьку напіврозвалену віллу, просто під опорами шляхопроводу. Ми зійшли крізь запорошений чагарник, потім знову піднялися на дві сходинки до дверей, оббитих лиштвами, таких же зелених, як і її спідниця.

Жінка помацала рукою цеглу над дверима й відірвала звідти ключ, приліплений шматочком гумки. Відчинила двері, потім витягнула з рота гумку, яку щойно жувала, і знов приліпила нею ключ до того ж самого місця, притиснувши його пальцями. Коли вона тягнулася вгору за ключем, я подивився на її відкриті пахви, вони не були поголеними, хоча й не дуже зарослими. Лише жмутик тонких і довгих волосинок, які позлипалися від поту.

Житло перетинала смуга сонячного світла, яка неначе розрізала повітря. Це було перше, на що я звернув увагу, разом із запахом сажі сільського будиночка, та його перебивав запах білила й отрути, яку використовують для щурів. Кімната була квадратною, підлога викладена коричневими кахлями, у дальній стіні сумно роззявив чорного рота камін. Усередині все було пристойно, прибрано, тільки от трохи темнувато, бо світло продиралося лише крізь одне-єдине віконце. За напівпричиненими віконницями виднілися опори шляхопроводу. Три так звані шведські стільці були підсунуті під стіл, прикритий цератою. Поряд за відчиненими дверима висіла кухонна шафка, облицьована пластиком під корок. Вона пішла туди.

– Я поставлю молоко в холодильник.

Вона казала, що в неї є телефон. Я шукав його на низенькому столику з попільничкою-мушлею, на покритій лаком підставці для дисків, завішеній брязкальцями, на старому дивані, перетягнутому квітчастою тканиною, та марно. На стіні я побачив постер з мавпою в чепчику для немовлят, що тримала в лапах дитячу пляшечку з соскою, увічненою неприродним світлом фотоспалахів за екранами в якійсь фотостудії.

Вона швидко повернулася.

– Телефон там, у кімнаті, – кивнула вона в бік завіски з пластикових стрічок, що висіла прямо в мене за спиною.

– Дякую, – прошепотів я в бік тієї ж завіски, що більше личила для бару, аніж житла. У мене знову з’явилася підозра, що тут може бути засідка. Вона всміхнулася, показавши свої далекі від досконалості маленькі зубки.

За завіскою ховалася вузенька кімната, цілком зайнята двоспальним ліжком без спинки, укритим попелястою синельною тканиною. На шпалерах трохи кривувато висіло розп’яття. Телефон стояв на підлозі біля розетки. Я підняв слухавку, сів на ліжко та набрав номер Ельзи. Я вслуховувався в телефонні гудки, що виходили зі слухавки. Вони летіли над килимом із ворсом кокосового кольору в нашій вітальні, піднімалилися світлими сходами в горішні кімнати, у велику ванну з дзеркалами на потинькованих стінах кольору індиго, проминали лляне покривало на нашому ще нерозібраному ліжку, завалений книжками письмовий стіл, вислизнули в садок на навіс, обрамлений жасмином, на гамак, на мій старий «колоніальний» капелюх із поіржавілими петельками, не зупиняючись ані на мить. Ельза, можливо, плавала чи вже вийшла з води. Я почав думати про її тіло, що випросталося біля самого моря, про воду, що обмиває її ноги. Гудки йшли в нікуди. Я провів рукою по синелі й раптом побачив пару капців кольору фуксії, що вже почорніли від довгого використання, вони стояли під комодом, купленим, певно, у якогось лахмітника. Перед дзеркалом стояла світлина молодого чоловіка, зроблена в давні часи. Я почувався ніяково в цій кімнаті, сидячи на ліжку чужої жінки – цієї божевільної клоунеси, що чекала на мене за завіскою. У трохи висунутій шухляді яскраво блищав край вишневого атласу, майже підсвідомо я вліз туди й провів рукою по цій ковзкій тканині. Тут між пластиковими стрічками з’явилася клоунеса:

– Каву будете?

Я всівся на диван, перед постером з мавпою. У горлі неприємно пересохло. Я роззирнувся, мій фізичний дискомфорт спричинив цей скромний інтер’єр. На шафі сиділа порцелянова лялька з парасолькою і перелякано витріщалася на перший з низки цілком однакових томів якоїсь універсальної енциклопедії, що продається на виплату. Усе це убозтво було дбайливо прибрано й мало пристойний вигляд. Я подивився на жінку, що підходила до мене з тацею. Тут, на тлі свого житла, вона не була такою жвавою, у неї виявилася певна ґречність, її постать гармоніювала з помешканням. Усе тут гнітило мене. Ця поверхня біля моєї руки, захаращена брязкальцями… Я не виношу мотлоху на меблях, ти це знаєш, Анджело, мені подобається, коли на столі стоїть лише лампа, є кілька книжок і більше нічого. Я повів плечем, мені свербіло скинути на підлогу ввесь непотріб. Вона подала мені каву:

– Вам скільки цукру?

Я підніс філіжанку до губ