Не йди - Маргарет Мадзантіні

і ковтнув. Смак виявився добрий, та я був сповнений втомою, поганим настроєм, тож на язику залишився тільки гіркий присмак. Жінка присіла поряд зі мною на дивані, хоча й на певній відстані. Вона сиділа навпроти світла. Скуйовджений чубчик не вкривав її чола, що надто вже випиналося на її обличчі, зібраного в одну гримасу між носом і наквацьованими помадою губами. Я подивився на руку, якою вона тримала філіжанку. Навкруги коротких нігтів, які вона, без сумніву, обгризала, шкіра почервоніла та набрякла. Я подумав про запах слини, що залишився на її пучках, і аж здригнувся. Тим часом вона нахилилася, і я побачив, як з-під дивана вилізла псяча морда. Такий собі заспаний песик середнього розміру з темною хвилястою шерсткою та довгими бурштиновими вухами. Він лизнув їй руку, ці обгризені нігті, щасливий, неначе отримав приз.

– Кревалькоре… – прошепотіла вона, тручись своїм великим чолом об чоло пса, який нарешті помітив мене та, здавалося, не виявляв цікавості, бо його очі були затемнені поволокою. Вона забрала тацю й філіжанки після кави.

– Він сліпий, – сказала вона тихо, немовби не хотіла, аби псина почула її.

– Ви не дасте мені скляночку води?

– Вам зле?

– Ні, спекотно.

Вона повернулася та пішла на кухню, я подивився на її сідниці. Вони були сухорляві, як чоловічі. Окинув її поглядом: вузька сутула спина, ноги худі, як дві макаронини. Жінка не була бажаною, навпаки – відразливою. Повернулася до мене, хитаючись на підборах. Простягнула мені воду й почекала, поки я віддам їй склянку.

– Вам краще?

Так. Вода промила мені рота.

Вона не провела мене до дверей.

– Що ж, дякую.

– Немає за що.

Спека ще не скінчилася, висіла в повітрі, непомітно рухаючи речами. Асфальт просідав піді мною. Я знов підійшов до майстерні. І став чекати на відкриття перед опущеними жалюзі. Знову по мені струменів піт, і знову захотілося пити. Я повернувся до бару. Цього разу теж попросив води, та коли хлопчина з рябим обличчям відійшов і я зміг побачити усю батарею пляшок, що була в нього за головою, то передумав і замовив горілку. Я сказав, щоб він налив у великий келишок і додав льоду, який він набрав з алюмінієвого контейнера. Коли лід почав танути, піднявся сморід, до якого домішувався запах згірклого майонезу та затхлої ганчірки для миття підлоги. Я пішов у кінець бару до музичного автомата. Зробив довгий і відчутний ковток, алкоголь пробіг крізь мене сухим болем, полум’ям, і одразу ж розійшовся тривалою та насиченою свіжістю. Я зиркнув на годинник: у мене ще було півтори години.

Я не звик, Анджело, до перерв у роботі. Мені тоді щойно виповнилося сорок, та я вже п’ять років працював першим заступником у відділенні загальної хірургії, я був наймолодшим за віком заступником у лікарні. Кількість моїх приватних клієнтів зростала, і, може, не дуже охоче я проводив дедалі більше операцій у клініці. З подивом я помітив, що став цінувати сервіс, за який треба платити, за чистоту, добру організацію, тишу. Мені було лише сорок, а я вже, мабуть, не любив свого фаху. Хлопцем я накинувся на роботу із запалом. Потім була спеціалізація, перші роки практики були для мене важкими й бурхливими, як той стусан санітарові, який не дочекався, доки паровий автоклав правильно завершить цикл стерилізації інструменту. Потім, майже непомітно, до мене прийшло почуття безтурботності разом із легким розчаруванням. Я поговорив про це з твоєю мамою, вона сказала, що я просто призвичаювався до життя дорослої людини, перехід необхідний і загалом бажаний. Мені щойно виповнилося сорок, а я вже перестав обурюватися. Не те щоб я продав душу дияволові, просто я не запропонував її Богові, я тримав її в кишені, у тій кишені, яка того дня була тим клятим баром. Горілка збадьорила мене.

– Увімкни, тут така спека, – гаркнув високий, замащений вапном хлопчина, дивлячись на завмерлі лопаті вентилятора, і попрямував до настільного футболу з кремезним приятелем.

Натиснув на циліндричний важіль, і м’ячики посипалися з дерев’яної коробки. Кремезний вкинув перший м’ячик у поле щосили, це мало відповідати певному ритуалу, і гра розпочалася. Обидва говорили мало, стискаючи ручки та завдаючи точні й сильні удари, від яких аж здригалися металеві перетинки. Знехотя бармен вийшов з-за стійки, витираючи вологі руки об фартух, та увімкнув вентилятор. Коли він уже збирався вертатись, я віддав йому келишок:

– Принеси мені ще один, будь ласка.

Лопаті вентилятора почали поволі ганяти гаряче повітря у барі, злетіла серветка, і я нахилився по неї. Я побачив декілька брудних остружків, а трохи далі ноги обох гравців. Коли я випростався, то відчув приплив крові до голови після раптового нахиляння. Бармен поставив новий келишок з горілкою на мій стіл. Я видув її одним махом. Мій погляд поплив до музичного апарата. Це була стара модель блакитного кольору в цяточках, крізь екран можна було побачити металевий важіль, який ковзав по дисках, коли апарат вмикали. Я подумав, що було б непогано теж послухати якусь композицію. Будь-яку. Я знову згадав обличчя цієї жінки з надмірною кількістю макіяжу, грубувате й приголомшене, яке хиталося в сяйві від цієї музичної скриньки. М’ячик вилетів із футбольного столика й покотився підлогою. Виходячи, я залишив барменові непогані чайові, той одразу ж відклав губку, якою протирав стійку, і схопив гроші мокрою рукою.

Я знову вирушив до майстерні. Переді мною кілька напівроздягнутих дітлахів тягнули мішок з-під сміття, заповнений водою, з нього крізь дірки навсібіч били фонтанчики. Нарешті жалюзі майстерні були підняті, хоч і не повністю, я нахилив голову й увійшов. Там, під замащеним календарем з грудастою дівчиною, я побачив дужого чолов’ягу приблизно мого віку, затягнутого в робочий, почорнілий від мазуту комбінезон. Я сів поруч у його старий «сітроен діана»