Не йди - Маргарет Мадзантіні

ставлю на інше місце. Дивлюся в монітор: п’ятдесят чотири удари, потім менше: п’ятдесят два. Піднімаю тобі повіки, зіниці нерівні, права повністю розширилася, внутрішньочерепна травма саме в цій півкулі. Потрібно негайно тебе оперувати, щоб мозок міг дихати, звільнити від тієї маси, що посунулася від гематоми і тепер тисне на черепну коробку, – твердої, нееластичної, від якої задихаються мозкові центри та іннервують усе тіло, позбавляючи щомиті якоїсь частинки тебе самої.

Повертаюся до Ади:

– Їй уже зробили укол кортизону?

– Так, професоре, і гастропротектор теж.

– Є інші травми?

– Не виключаємо розрив селезінки.

– А який гемоглобін?

– Дванадцять.

– А хто в нейрохірургії?

– Я, у нейрохірургії я. Привіт, Тімотео.

Альфредо поклав руку мені на плече, на ньому розстебнутий халат, його волосся й обличчя мокрі.

– Мені подзвонила Ада, я щойно від’їжджав.

Альфредо найкращий у своєму відділенні, а проте він не користується великою повагою ні в кого, він невпевнений у собі, часто замкнений, з непривабливою зовнішністю, оперує в тіні свого завідувача, одразу знічується, як той лише на нього подивиться. Я давав йому поради кілька років тому, та він не став мене слухатися, його характер не дорівнює його таланту. Знаю, що він розлучився з дружиною, що в нього є син-підліток, більш-менш твого віку, Анджело. Це вже було не його чергування, він би вже міг бути вдома, жодному хірургові не подобається оперувати родичів свого колеги. Та він спіймав таксі, а коли опинився в заторі, вистрибнув з автомобіля, щоб прибути раніше, побіг під дощем. Не знаю, чи зробив би я те саме.

– Усе готово? – запитав Альфредо.

– Так, – відповіла медсестра.

– Тоді мерщій нагору!

Ада підходить до тебе, відключає апарат штучного дихання та підключає тебе до кисневої подушки на час транспортування. Потім тебе везуть. Бачу, як твоя рука спадає з нош, поки тебе везуть у ліфті, Ада нахиляється та кладе її на місце.

Я залишаюся з Альфредо, ми сидимо з ним у кімнаті, сусідній з реанімаційною. Альфредо вмикає світло діафаноскопа, підносить до нього твій томографічний знімок і дивиться на нього впритул. На певному місці він зупиняється, наморщує чоло між бровами, вдивляється пильніше. Я знаю, що означає шукати слід, який би міг тобі допомогти, на розмитому томографічному знімку.

– Бачиш, – каже він, – ось головна гематома, одразу ж над твердою мозковою оболонкою, сюди я доберуся легко… Треба подивитися, наскільки пошкоджено мозок, цього не можна знати наперед. Потім ще отут далі, не знаю, можливо, це крововилив від зворотного удару…

Ми дивимося один на одного в неяскравому світлі, яке проектує на наші плечі твій мозок. Знаємо, що не можемо брехати один одному.

– Може статися, що в неї вже почалися ішемічні ускладнення, – шепочу я.

– Мені треба туди зазирнути, тоді знатимемо.

– Їй п’ятнадцять років.

– Тим краще, серце сильне.

– Вона не сильна… ще маленька.

Я стаю навколішки й уже плачу, не стримуючись, притискаючи долоні до мокрого обличчя.

– Вона помре, правда ж? Ми обидва це знаємо, у неї в голові повно крові.

– Аніхріна, Тімотео, ми не знаємо.

Він стає на коліно біля мене, бере мене під руки й сильно струшує та при цьому струшується сам.

– Зараз почнемо оперувати й побачимо. Я витягну гематому, дам мозку продих і побачимо, що буде. – Він піднімається. – Ти будеш разом зі мною, так?

Витираю собі носа й очі передпліччям, перш ніж піднятися. На щетині в мене залишається блискуча смужка слизу.

– Ні, я вже нічого не пам’ятаю в мозку, я тобі не помічник…

Альфредо пильно дивиться на мене своїм спокійним поглядом, він знає, що я брешу.

У ліфті ми більше не розмовляємо, дивимося вгору на номери поверхів, що підсвічуються по черзі. Розходимося без слів, навіть не доторкнувшись один до одного. Ще кілька кроків, і я вже сідаю в ординаторській. Альфредо готується. Подумки стежу за його рухами, за цим ритуалом, який я так добре знаю. Його руки поринають по самі лікті у великий умивальник з нержавійки, пальцями він дістає з паперової обгортки продезінфіковану губку, відчувається запах амонію. Одна медсестра подає йому рушник, а друга зав’язує халат. Незвичайне мовчання панує навкруги, мовчання людей, які щойно оніміли. Перед відчиненими дверима проходить санітар, якого я добре знаю, я перехоплюю його погляд, та він квапливо опускає очі на підлогу. Потім у дверях з’являється Ада. Вона так і не вийшла заміж, живе в одноповерховому будиночку з садом.

– Ми починаємо, ви впевнені, що не хочете бути присутнім?

– Так.

– Вам щось треба?

– Ні.

Вона киває, намагається всміхнутися.

– Зачекайте, Адо, – зупиняю я її.

Вона повертається:

– Слухаю вас, професоре.

– Якщо це станеться, нехай усі повиходять, та перш ніж іти по мене, видаліть їй з рота респіратор, познімайте крапельниці, заберіть усе, прикрийте частину… Поверніть її мені в пристойному вигляді.

Альфредо вже