Не йди - Маргарет Мадзантіні

– То що? – запитала Ада.

– В операційній готові? – звернувся він до санітарки.

– Готуються.

Ада повторила знову:

– Тобі не здається, що вона схожа на нього?

Нейрохірург повернувся й підніс томографічний знімок до світла, що падало з вікна:

– Гематома розповзлася між мозком і твердою мозковою оболонкою…

Ада стиснула руки й запитала ще голосніше:

– Вона схожа на нього, правда ж?

– Можливо, навіть міжоболонкова…

На вулиці дощило. Ада пройшла коридором, що з’єднує приймальний покій з відділенням загальної терапії, притиснувши схрещені руки, у сорочці з половинним рукавом, тихо ступаючи в зелених гумових сабо. Вона не поїхала до хірургії ліфтом, піднялася пішки. Їй потрібно було рухатися, щось робити. Я знаю її вже двадцять п’ять років. Перш ніж одружитися, я навіть недовго залицявся до неї десь на межі між грою та щирими почуттями. Вона відчинила двері. В ординаторській був санітар, що виносив чашки після кави. Вона взяла шапочку й маску, квапливо наділа їх та увійшла в операційну.

Напевно, я побачив її дещо пізніше, коли поглянув на медсестру, щоб передати затискачі. Дивно, що я її тут бачу, подумав я, вона працює в реанімації, і ми зустрічаємося рідко, переважно в барі, у підвалі. Та я не звернув на неї особливої уваги, навіть не кивнув їй на знак привітання, відчепив ще один затискач і віддав їй. Ада дочекалася, доки мої руки звільняться від операції.

– Професоре, можна вас? – прошепотіла вона.

Тим часом медсестра видобувала голку, схожу на спис, зі стерильного пакета, я почув шарудіння розірваного плівчастого паперу, повернувся й зустрівся поглядом з Адою. Вона стояла поряд зі мною, а я цього не помітив. То була пара жіночих очей, без макіяжу, що тремтіли на світлі. До того як піти працювати в реанімацію, вона була одним із найкращих анестезіологів у лікарні, робила анестезію багатьом моїм пацієнтам. Я бачив, як вона не піддавалась емоціям і в складніших випадках, і завжди її за це поважав, тому що знав, як важко їй було стримувати себе під цією зеленою сорочкою.

– Опісля, – буркнув я.

– Ні, це терміново, професоре, прошу вас.

Тон її голосу змінився, у ньому була якась дивна владність. Медсестра простягнула мені голкотримач. Я ніколи не переривав операції до повного її завершення. Я стиснув руку й помітив, що зробив це з запізненням. Я збирався зашивати м’язову фасцію на очеревині. Відступив, щоб віддалитися від пацієнта, та наштовхнувся на когось, хто був у мене за спиною.

– Закінчуй ти, – сказав я своєму асистентові.

Медсестра передала голкотримач йому. Я почув, як ця залізна штука ляснула йому по долоні в гумовій рукавичці, глухий звук, що раптом відлунив у моїх вухах. Усі присутні подивилися на Аду.

Двері операційної беззвучно зачинилися за нами. Ми стояли непорушно одне перед одним у залі попередньої анестезії:

– Ну, що там?

Груди Ади здіймалися під сорочкою, на відкритих руках від холоду повиступали сироти.

– Професоре, там у нас дівчина з черепною травмою…

Не звертаючи на це уваги, я машинально стягнув з себе рукавички:

– Та кажіть уже.

– Я знайшла щоденник… у ньому було її прізвище, професоре.

Я підніс руку й зірвав їй маску з обличчя. У її голосі більше не було збудження, сміливість скінчилася. Це було прохання по допомогу, спокійне та майже нечутне:

– Як звати вашу дочку?

Здається, я нахилився до неї, щоб краще її побачити, щоб знайти в глибині її очей ім’я, чиє завгодно, та тільки не твоє.

– Анджела, – прошепотів я в ті очі й побачив, як вони вибалушуються.

Я побіг сходами вниз, біг під дощем між будинками, біг, коли «швидка» різко загальмувала за два метри від моїх ніг, пробіг крізь скляні двері приймального покою, пробіг через сестринську, забіг у палату, де репетував хтось із переламаною кінцівкою, потім у порожню сусідню палату. Я зупинився. На підлозі лежало твоє волосся. Твоє каштанове хвилясте волосся, зібране в купку разом із закривавленими марлевими тампонами.

В одну мить я став живим мерцем. Я поплентався в реанімаційну залу по коридору до самої скляної стіни. Ти тут, поголена, інтубована, зі світлим пластиром навкруги твого опухлого, почорнілого обличчя. Це ти. Виходжу з-за скла і стаю поряд з тобою. Що ж я за батько, нещасний батько, зламаний горем, з пересохлим ротом, холодний піт стікає в мене з волосся. Я так і не можу усвідомити, що сталося, стою собі в ступорі, а голова немов у тумані. Я наче робот, у мене емболія від болю. Та я заплющую очі й жену цей біль. Це не ти, бо ти ж у школі. От я зараз розплющу очі й не знайду тебе, а знайду якусь іншу дівчинку, неважливо яку, якусь випадкову дівчинку. Тільки не тебе, Анджело. Широко розплющую очі, але це саме ти, випадково це саме ти.

На підлозі стоїть коробка з написом «Небезпечні відходи», я беру цю людину та кидаю її туди. Я мушу зробити це, то – мій обов’язок, єдине, що мені залишається. Я мушу дивитися на тебе так, наче ти не маєш до мене жодного стосунку. Один з електродів незручно проходить по твоєму соску, я знімаю його та