Візантійська фотографія - Володимир Львович Єшкілєв
Класична історія Інклюзу така: чоловік знаходить на дорозі крейцар, купує щось на нього, потім знову знаходить монету в кишені і так до повного збагачення. Крейцар іноді тікає від господаря, після його втечі багатство пропадає разом із душею Інклюзника.
Містики досліджували деякі Інклюзи. Так, у 1908 році доктор Тадеуш Колорка зі Львова визначив Інклюз у двокрейцаровику, відкарбованому у Відні 1894 року. Монета стрибала по мармуровій дошці в касі банку Гессінштайлерів — вірна ознака Інклюзу, що не переносить відшліфованого мармуру.
Доктор Колорка помістив Інклюз у скляну скриню і скерував на нього білу магію за системою рабина Срулека. Виявилось, що сатанинське суще Інклюза було сконцентровано у короні австрійського орла на аверсі монети. Демонів в Інклюзі мешкало три. Називались вони Аббіль, Симер та Ходжейджадж. Симер був наймерзеннішим з трьох — задовго до вторгнення демонів в астрал Львова він мешкав у статевих органах Чингісхана.
16 червня 1909 року доктор Колорка вмер у своєму ліжку під час побачення з гімназисткою Терезою. Інклюз у цей час стрибав у скрині і навіть (за свідченням гімназистки) верещав.
Цікаво те, що золоті монети ніколи не стають інклюзами. Шляхетність металу відвертає від них демонів. Духовидець Сахе Хабіб вважав, що демони можуть опановувати лише нетривкі та недосконалі речі матеріального світу. Це не дивно, адже темні сили живляться передчуттям смерті. Спосіб їх існування — занепад; час та простір їх подрібнені на нецінні фраґменти. Ні одному з демонів не вдається захопити весь простір на поверхні монети. Філософ Мартін Гайдеггер визначив простір як вивільнення місць, і ми даємо собі право припускати, що в малому інклюзі число духовних осель безмежне. Допевне тому, що гроші так близько співіснують з людьми і гріються своєю іржавою недосконалістю побіля наших бажань…
Квадрати чорний та червоний…Вона бачила, як кляту циганку, зв'язану, з розпатланим волоссям, стягають з воза, бачила, як солдати ведуть її за дровітню ґвалтувати, дочекалась, коли вони набавляться і не сходила з балкона доти, доки загін капітана Вамби не передав циганку вартовим палацової фортеці Лос Кампос да Санта Фе.
Тоді зрозуміла вона, що завершення спостигло її мрії та передбачення і вознесла моління до святого Евлогія і собору мучеників Толедських, що опікують богоспасенну Кастілію. Вдячне моління.
Три роки знала вона, Біанка Рамона, що її чоловік Беренгар, двадцять восьмий граф де Ебро, командор Ордену Калатрава, зраджує шлюбній обітниці, кохаючись у смердючому притоні Санчо Бубаса з єретичкою і циганкою Рікетою… Три роки вона мовчала — тільки її сповідник отець Фернандо знав глибини неможливого, що їх досягло її терпіння. Мудрий сповідник відкрив їй істину про дружбу шляхетності і чекання — лише безродним селюкам Бог вибачає нетерплячість. Біанка Рамона упокорилась: тридцять поколінь її благородних предків — від готського короля Рікареда Католика до покійного батька — підтримували її в цьому упокоренні і перемогли: Бог виповнив досконалість часу — 16 липня 1212 року від Різдва Христового, в переможній битві побіля Лас Навас де Толоса, граф Беренгар був смертельно поранений магометанами і вмер у червоному наметі свого сюзерена короля Альфонсо Восьмого…
Вона проминула замкову трапезу, що сяяла кольоровою мозаїкою і астурійським мармуром лицарського столу, пройшла повз рожеву статую короля Санчо[8], що тримав трофейний дамаський меч у зведеній для удару руці, піднялась сходами у свій літній альков, завішаний квадратними полотнищами з червоного шовку. Там, між образом Мадонни Рятівниці і пірамідою кипарисових скринь, графиня застигла у непорушності неквапливого вибору.
Потік часу став теплим і покірливим, немов упалий у дрімливість стомлений коханням чоловік. Біанка Рамона відчувала себе господинею цього потоку. Циганку замкнули суворі лещата влади графині де Ебро, регентки малолітнього Хайме, двадцять дев'ятого володаря замка, і вирвати блудницю з цих лещат не зміг би тепер Найсвятіший Отець у Римі: левиці Кастілії здобичі-бо не віддають.
Графиня думала про помсту.
Спочатку вона вирішила, що накаже здерти з живота та стегон Рікети шкіру і посадити її у бронзову ванну з ропою. Але така ванна у Лос Кампос да Санта Фе була одна-єдина. Регентці здалося, що їй буде потім не дуже приємно митись у знарядді для тортур. Після довгих роздумів її уява зупинилась на страті розпеченим залізом; подробиці та послідовність катувань вона вирішила обговорити з вченим ченцем Дієго.
Втішена тим, що далі думати вже не треба, графиня де Ебро вклякала до молитви; потім чорношкіра мавританка роздягла її та обтерла тіло володарки ганчіркою, змоченою у лавандовій воді.
Хриплуваті кастільські півні вже присвятили сутінкам недовгі співи, вже процокали галереями ковані чоботи нічної варти, а сон все ухилявся від лавандових обіймів графині. Вона слухала нічні звуки фортеці: ось хлопчик-паж заліз на рипливу постіль чорношкірої служниці і та застогнала від сподіваної щедрості юного тіла; ось п'яний капітан Вамба заспівав з-під воза бойового тропаря і налякав вартових псів внутрішньої брами — ті загавкали; ось вдарили малі дзвони монастиря Саагуна, закликаючи братів-клюнійців до нічних молитовних пильнувань.
Графиня не спала.
Вона встала з ліжка і навмисно зачепила ногою мідний казан; той загуркотів підлогою. З-за шовкового вітрила вискочила гола перелякана мавританка. Графиня зауважила блискучу рідину на її чорних литках. Володарка Лос Кампос да Санта Фе завагалась — чи не подобались Біанці Рамоні, — вона вдарила служницю шкіряним паском: «Одягни мене, мавпо!»
Мавританка допомогла графині одягти важку накидку з чорного оксамиту. Проходячи повз ложе чорношкірої, регентка побачила, що паж не надто кощавий і запам'ятала це. Вона вийшла з алькову у лункий простір кутової вежі, відповіла на вітальні вигуки вартових, зійшла до фортечної каплиці Санто Геросо. Сповідник отець Фернандо мешкав
