Укри. Бойова проза - Богдан Жолдак
Пташина поволі розправляла крила, набираючися сили, це як метелик, вилупившись із кокона, благає Бога, аби несподіваний дощ усе не зіпсував.
Коли пташина невпевнено знялася в повітря і сонячна сила підхопила-понесла її, Тарас ще довго стежив за небом, щоб тільки не одводити очей на лісосмугу, в якій треба обладнати гніздечко, ні, не для пташок, а для себе, маскуватися багато довгеньких днів.
...Якщо поглянути згори на віллу (а насправді це був чималий броньований ковчег), то вона була хороша, нагадувала супутникове зображення; хто аналізував картинку, не міг стримати посмішки — адже за старими інструкціями там ще й досі фабували вигорілу траву в зелений колір, хоча для потужних небесних інфра- та ультрателескопів таке маскування не становило жодної проблеми.
Повагу ж закордонних аналітиків викликали кілька ракетних «загород», вони були напхані різними калібрами, лякали також глибоко ешелоновані підступні пастки, не кажучи про примітивні, однак дуже ефективні мінні поля.
Ну, ще броньовані паркани, протитанкові вовчі ями, сенсори, сканери, вайзери і всіляка можлива автоматика, якої лише могла сягнути світова охоронна думка, отож фраза «що й миша не проскочить» набула нарешті реального значення.
Миша, але не пташка.
Покрита мембранами замість пір’я, вона мала ту особливість, що, поглинаючи теплову енергію, створювала холодну захисну пелену навколо «дрозда».
Дрон вибрав зручну гілку в парку, сів і вкотре розпустив крила для енергетичної накачки.
Набравшись якомога більше сонячної енергії, терпляче чекав нового ранку. За інструкцією.
З першими променями чубчик на голівці одкинувся й звідти виповзло вісім симпатичненьких джмеликів.
Вони також розправили крильця невластивого чорного кольору, сказати б, енергопоглинального.
За світловий день вони слухняно поринули далі по азимуту, долаючи чималі угіддя — лісові, мисливські, річкові, озерні, садові, паркові.
Там, посідавши на крона дерев з сонячного боку, очікували нового ранку. За інструкцією.
І знову Бог боронив од негоди.
...Тарас у далекій лісосмузі зрадів, бо рожевий спалах порадував — це засвітився вогник на мобільнику.
Здавалося б, звичайному, якби трохи не переробленому. Цього разу тут з’явилася примітивна картинка:
вулик, на якому сидів волохатий джмелик. Подумавши, комаха відсунула набік черевце, і звідти поповзли на волю комарики — манюсінькі дроненята.
На охоронних периметрах, звісно, набагато ефективніше просте людське спостереження, ніяка автоматика не ладна конкурувати, бо автоматика не має інтуїції, притаманної двоногим охоронцям, ті своїми тренованими передчуттями прочісували сектори спостережень.
Однак хоч як вони напружували зір, та догледіти мізерних комариків не могли, а якби й догледіли, то не звернули б уваги — адже на таку комашню вказівок не було. Не було інструкцій.
Комашки терпляче сиділи над автоматичними броньованими дверима вілли, і з кожним їхнім помахом досередини затягувало невеличку зграйку, там вони розділялися і ринули коридорами.
Невеличкий комарик-дзюбрик № 7 виснажено впав на килим.
До кімнати зайшла покоївка під супроводом двох у цивільному і, перш ніж запустити пилососа, одіпнула важкі штори на важких броньованих скло-пакетах.
Промінь сонця уже впав на килим, і крильця комашки почали оживати, однак жінка під важкими поглядами охоронців пригадала інструкцію й хутко запнула вікно — й темні крильцята комарика знову поникли.
А як увімкнула люстри, то ті крильця потроху напнулися і, перш ніж прибиральниця запустила пилососа, комашина полинула вгору, до лампочок, і якнайзручніше розправила до них свої мініатюрні крильця.
За якийсь час у кабінет, одпустивши під дверима охорону, увійшов невеликий чоловік, чия хода копіювала упевнену ходу колишнього президента США Буша-молодшого.
Імітуючи атлетизм, чоловік твердим кроком підійшов до столу, владно окинув оком приготовані папери і урочисто впав у трон.
Якби він дивився не на стіл, а вгору — чи зафіксував би малесенького комарика № 7, котрий саме звіряв свою мікропрограму з означеним об’єктом?
Після цього комашка нахилилася куцим дзьобиком — деталлю, яка особливо тяжко далася Тарасові.
І проблема тут полягала не в діаметрі трубочки, її Тарас легко зробив із діабетичного шприца, а в тому, що вона була заповнена «білим крокодилом». Дивним психотропом, чия концентрація була така мізерна, що найтонші аналізи судмедекспертизи сприймали розчин за чисту воду...
Скажімо, півграма могли накачати усіх мешканців мегаполісу, що розташувався оно ген за пагорбами.
Неважко уявити, чого вартував передоз у тоненькому дзьобику комарика № 7, що саме на мить завис над об’єктом,
а тоді легенько і впевнено впав на тім’я, поштовхом впорснувши туди усе, що мав.
Деякий час життя навколо ковчегу точилося за інструкцією, однак швидко все загупотіло, затупотіло, і переляканим тренованим очам охорони на екранах постала картинка, яка не осягалася — перший жах спалахнув, коли серед трупів було виявлено неживого двійника,
потім — коли уздріли наче застиглого на фото керманича; а коли зламали броню кабінету, то побачили оригінал, який сидів непорушно, упевнено впершись ліктями в папери, а скляним поглядом у люстру.
Ляскання автоматичних броньованих дверей щоразу виштовхувало надвір зграйку малесеньких комашок, ті одразу впевнено лягали на курс і щасливо досягали своїх джмеликів.
Переночувавши за інструкцією, джмелики з лагідним дзижчанням поринули туди, до дерева, на крону до «авіаматки», у відчинений отвір на голівці дрозда.
Ще одна ніч, ще один ранок, і пташина поринула на зворотний курс.
...До електрички протиснувся юнак із пошарпаним рюкзаком і допотопним футлярчиком; залізничний наряд байдуже ковзнув поглядом по ньому:
— Ану, приодкрой... — щоб побачити всередині опудало, та не якогось екзотичного птаха, бодай папуги, а простісінького дрозда — лише ідіот наважився б везти таку контрабанду.
Отож потяг щасливо рушив, і лише тоді Тарас повільно поліз усередину футлярчика.
Помилувався якусь мить дроздиком — так, аби погладити чубчик на пташині, потім стомлено вийняв звідти братову електробритву й
