Укри. Бойова проза - Богдан Жолдак

— Якого біса ти длубаєшся? Давай лупонемо його!

— Чим?

— Сповістимо артилерії.

— Еге, з її настильною траєкторією, еге, чорта лисого. А з міномета чи «града» його не проб’єш, навіть з «урагана». Міцний, гад, так просто його не накриєш.

— А-а... — сказав Сивий і сам собі подумав, що біда. — То чим?

Цього моменту ерудит і чекав, і тепер сам з насолодою тягнув павзу.

— Головою. Мозком! — урочисто показав туди пальцем. — Бач, він, падла, весь час маневрує, маневрує... Ховається, а тоді з несподіваного боку вискакує, і б’є, сука, б’є.

Старий сидів і шкрябав сиві вуса, це знак того, що йому в голову незабаром прийде правильна думка, й столичний Хантер уже її знав, але тягнув павзу й насолоду.

— Ерпегешкою! — підскочив Сивий.

— Відповідь правильна! — зрадів столичний піжон, бо приберіг ще один сюрприз для наївного західника.

— То чого сидимо?

— Бо нічого не вийде, друже. Він же не стоїть на місці, маневрує, доки доповземо, а за ним уже й слід простиг.

Так минали дні.

Зачувши кроки, Влад спритно заховав планшета під карімат, і вчасно, бо пригупотів Мічурін — лейтенант ніби чув, що якісь секрети починаються, вдає, наче шукає чай, а тим часом нишпорить очима по кутках, відчуваючи таємницю. Якби він знав, що Влад-Столиця має планшета, то непідробно отетерів би, бо тут навіть прості мобільні телефони заборонено.

Влад тицьнув йому пачку волонтерського байхового, і той невдоволено загуркотів нагору.

Після чого Влад розповів старому друзяці, що вираховує всі танкові маршрути, і хоч якими б вони були хитрими та плутаними, а рано чи пізно постане якась певна система, і от тоді...

Особливо столичний фацет розраховував на спеку, яка перетворювала неприступну сталь на велику ваду, бо залізяка надто нагрівається на сонці, тобто можна й руку об броню попекти, і навіть яєчню підсмажити.

А охолодження всередині яке? Аніякого, бо це ж не експортний варіант, там, за бугром, танкісти розбещені кондиціонерами, а тут лише фільтрово-вентиляційна система, і за ту спасибі. Та що кондиціонери — в американських танках були навіть дзеркала заднього огляду, навіть скриньки для особистих речей, он як розбещують!

Аж доки він уздрів те, на що сподівався:

біля одного танкового стійла у затінку з’явилося те, чого раніше не було, — рушений ґрунт, розгледіти звідси, що воно таке, неможливо, однак Владова чуйка підказувала, що то якийсь погрібець або принаймні землянка.

...Вони бігли крізь темряву — попереду, звісно, Звіробій, він орієнтувався і без супутникового навігатора, однак Влад час від часу вмикав планшета, щоб пересвідчитись у талантах браконьєра.

Сивий поправляв за спиною улюблений ерпеге, і наперед смакував, як то він влупить у броньованого монстра.

Влад же очікував на інший кайф: зняти усе це на відео — бо й така функція була в планшеті. Чого гріха таїти — зафіксувавши все, можна отримати чималу винагороду за підбитий танк.

Під ранок, звісна річ, лейтенант Мічурін спохопиться, що їх нема, однак Звіробій мав надію, що вони компенсують свою провину.

Аби все сталося, як гадалося, усі лежали в засідці, кленучи донбасівську спеку; тішило одне: федерастам у танку ще спекотніше.

Не так фуркотіння приглушеного мотора, як тремтіння ґрунту — усі припали вухами до землі, наче первісні мисливці на мамонта:

ось він! ось він суне!

Земна поверхня зазнала останнього поштовху, тобто танк став, подумав трохи й припинив фуркотіння.

Сивому вже терпець уривався, так кортіло влупити йому в довбешку кумулятивним зарядом, однак Влад тягнув і тягнув момент і для чогось послав Звіробоя «на оглядини».

За мить той хутко приповз і нетерплячими жестами закликав усіх на вилазку, й вони по-пластунському подалися з позиції туди, де двоє педералів здійснювали дві найнеобхідніші на війні дії: дефекацію і тютюнокуріння.

Сивий вказав пальцем на одного, а потім на себе, далі — на іншого, а потім на Звіробоя, однак Хантер заперечливо крутнув головою.

«І справді, — здогадався старий, — нехай висруться», — краєм ока вдячно зиркнув на розумного Влада.

Тютюновий дим подіяв на Звіробоя як допінг — він спритно накинув одному на горло автомат і притиснув, те саме зробив зі своїм Влад, аж Сивий трохи позаздрив, а що було робити — не накинеш же ти на шию гранатомета?

Скрутили, уклали біля фекалій носами і подерлися в танк — о, так, спекота в ньому стояла нестерпна, сказано: залізяка.

Із саморобної землянки виткнулися залишки екіпажу, однак Влад, одсмикнувши фіксатора, ручником розвернув туди башту, й ті троє попадали назад у прохолоду.

Знали б вони, що укропи й зеленого поняття не мають про гармату; однак про всяк випадок поховались, і вчасно, бо, виткнувшись із башти, Звіробій випустив чималу чергу з автомата, а ті лише й наважилися відповісти зі своїх «огризків» — укорочених «калашів», однак їхні кулі лише дряпнули фарбу на броні.

— Заводь, чого ждеш? — засичав столичним голосом Влад на Сивого.

Уява вже вкотре хутко малювала:

ось рідний блокпост, ось туди гордо підкочується танк із жовто-блакитним прапором, ось усі здивовані, забачивши чудо, а надто лейтенант Мічурін:

— Хто такі? — кричить до машини.

А зсередини глухий голос:

— А де перебувають ваші підлеглі бійці Хантер, Сивий і Звіробій?

Лейтенант збентежений, бо вже півдоби ламає голову, куди ті вражі сини поділися?

— А ми тут! — чує.

Радісно й переможно вилазять вони з трофейного чудовиська.

Фантастичні мрії?

А японець, котрий з мечем заліз в американський «Шерман» і всіх вирубав?