Укри. Бойова проза - Богдан Жолдак

Дівчина напружилась: яке слівце з цієї розмови штрикнуло її? Звісно, яке: селітра.

Ну й що, бити на сполох? Повідомити в штаб? Еге, розігналась — це і є найкращий спосіб провалити путню операцію. Краще поділитися з Мічуріним, він зі своїми орлами напевне щось учудить.

Як дивно перепліталося їхнє подружнє життя з бойовим, замість того, аби муркотіти, молодята вели військові наради, біс їхній мамі, ну ніяк не вдавалося побути людьми!

Після любощів западала павза, за нею йшла ділова нарада, й тому він почав пильно оглядати оцю пересувну майстерню, зітхаючи, аби знову перейти в реальний світ.

Галя коротко сказала йому про сортувальну на Блочкуватій, і він напружився. Бо давненько приглядався крізь супутник до тієї бокової колії, і от на, маєш.

Перше, до чого додумався Мічурін, це одвести Тараса вбік од волонтерів і попросити конфіденційно:

— Ти можеш мені у себе в Харкові відновити мою сім-карту?

І тицьнув папірчик з номером телефону.

Тарас зашарівся від довіри, бо дуже полюбляв тверду чоловічу розмову:

— Ну, певна річ! Спробую, — рясно закивав.

— О, ще одне, — почув від лейтенанта, — ви можете не везти сюди харчі, одежу, навіть батарейки не везіть, а за ці гроші знаєш що — купіть путній квадрольот.

Тарас видихнув, це зробити було простіше, хоча й дорожче.

Він полегшено посунув до гурту волонтерок, які із захватом німіли на їхню з лейтенантом розмову, й Тарас із кожним кроком до них мужнів і частіше дихав.

На всі дівчачі запитання одмахувався, що то військова таємниця, однак вони не вгавали, і він випалив:

— Комерційна таємниця!

На диво, це подіяло.

Фішка полягала в тому, що Мічурін вирішив провернути акцію так, щоб ніхто й збагнути не міг, що відбулося. Такий задум гарантував невитік інформації, і лейтенант нарешті хотів розслабити душу, аби здихатися від зайвих переживань.

Він наполегливо засів за планшет, вивчаючи Блочкувате з космосу під усіма освітленнями, й зміг зробити висновки:

охорона ховається лише в передніх складських приміщеннях;

по-друге, од самої станції все сюди перекрито;

по-третє, і це дуже погано, пустирі там геть лисі, нема навіть бур’янців.

Увесь блокпост вдавав, що не бачить, як за лісосмугою Влад із Хантером, наче діти, бавилися з летючою цяцькою.

Ще б пак:

— Дам «Герлаха» пострілять, — пообіцяв лейтенант Хантеру.

Квадрольот мав лише одну хибу — недалеко літав. Тобто головний маршрут упаде на їхні плечі — й не помилився.

Коли підвечір прощалися, Мічурін вийняв брудного камінця, наче святиню яку, і прорік:

— Оце бережіть як зіницю ока, якщо вас схоплять, зробіть усе, аби здихатись цієї штуки, ясно?

Ті дивилися на предмет, не приховуючи здивування: доволі примітивно вимазаний шматок цементу. І все тобі тут.

Рухалися ночами, прикриваючись фольгою, аби не привабити випадкового тепловізора.

А ще гірше почалося, коли, окопавшись, довелося лежати й чекати наказу. Якого, в біса?

Такого, що далекий лейтенант майже не відходив од планшета, періодично вмикаючи, вже почав боятися, чи не розрядиться акумулятор у потрібну мить.

Так, що навіть не прийшов на побачення з молодою дружиною, а та, досвідчена контррозвідниця, вирішила не робити сімейної бучі одразу, знала, що чеснішого офіцера нема на білому світі, а надто в АТО.

Його дуже тішило, що ні Влада, ні Хантера геть не було видно з космосу — от що значить фольга.

Потім передав умовну есемеску, після чого нічний вертольотик із рук далеких диверсантів здійнявся вгору й подався до крайніх покинутих пакгаузів, де, зависнувши на мить, скинув униз невеличкий сухий зліпок «цементу».

...Вже Влад і Хантер приповзли назад і суворо берегли мовчанку, не зважаючи на докори в очах друзів.

Берегли загадку, бо ж не скажеш щось путнє про невеличкий камінчик, який вартував їм протертих ліктів і колін.

Дуже здивувала поведінка начальника, коли ввімкнули йому картинку відеозапису з квадрольота:

згори видно великі купи мінеральних добрив, паперові мішки з радянських часів давно зотліли, і вся хімія перетворилася на суцільну блискучу купу, типу айсберга з кінофільму «Титанік», навіть в інфравізорі ці відблиски вражали.

— Ось! Ось! — верещав Мічурін, скачучи навколо пультика керування, що показував шиферний дах і як туди ляпнувся цементний сухий кавалок. — Отак! Отак!

Підлеглі вже один раз бачили, як лейтенант садить гопака — з довгими худими ногами це давалося нелегко, однак він не зважав на такі дрібниці.

Потім шалено озирнувся, отямився, виструнчився і зник у бункері, зачинившись з улюбленим планшетом.

— Ігроманія! — по-розумному прокоментував Влад-Столиця.

Як він здогадався про те, чого й лейтенант не усвідомлював: він зі своїми діями весь час проходив на вищий рівень дивної гри? Страшно сказати, але ще не створеної фузерами «Гри в АТО».

Спочатку він побачив рядочки залізничних вагонів, ті вже котилися в бік сортувальної, коли вони виструнчилися на коліях, біля пакгаузів почалася велика метушня.

Особливо коли туди шосейкою потяглися білі нічні фургони гумконвою, зупиняючись на залізничне перевантаження.

Одразу навколо забігали гумконвоїри, це муравлиння можна було розгледіти й крізь нечітку картинку планшета.

Лейтенант Мічурін вишикував усіх своїх бійців проти нічного неба, неначе на урочисту лінійку, і здійняв над головою, показуючи доволі зашарпаного мобільника. Потім потицяв туди пальцем, набираючи свій власний номер, і почав майже декламувати:

— Альо, альо, не мовчіть, де ви?

На далекому даху покинутого складського приміщення ворухнувся од вібрації сухий камінець, навіть крізь цементне нашарування з нього линуло ледве чутне:

— Не мовчіть, де ви? — вдавався до запису автовідповідач.

— Ми на