Укри. Бойова проза - Богдан Жолдак

На що той офіцер багатозначно скосив очі на своїх підлеглих, небажаних свідків, і з сумом намружив брови:

— Да тут дєл-то — виході строітся, — гукнув він до «газелі», — провєрім, ето какая-то мінута, і єдьтє себе с Богом, — доброзичливо усміхнувся, вітерець привітно під шоломом куйовдив його русяву чуприну.

— Три доби не спали, — бідкувався далі лейтенант, краєм ока бачивши, як із протилежної «буханки» виходить озброєний гурт постових, — задовбали зі своїми перевірками! Героїв перевірять?!

Мимохіть помітив — хоч автомати стволами вниз, а уже зняті запобіжники, а очі з кожним кроком дужче мружаться. Він розчепірив пальці й широко розвів руки:

— Ну ви даєте...

— Правєрім і всьо, ето какая-то мінута.

Так це он як, думав, отак просто, бо ще краєчком душі вірив, це неправда, це не про них, навіть коли узрів, що та друга «буханка» має чомусь затінені вікна — де б таке в «ДАІ» було?

Як же таке можливо — отак просто?

Отак:

Жора Тороповський повертався з Києва назад на фронт і, звісно, й гадки не мав, що навіть зі столиці не можна по телефону про це казати; а сам таки був непростий, ще в школі екстрімом скакав по електричках, на АТО отримав медаль, врятувавши своїх від смерті, мав величезний досвід, і його вислідили в простому цивільному поїзді — солдата ж бо здалека видно, — убили й викинули з вагона.

Або:

їхав у мікробусі на ротацію гурт бійців, їх зупинили перевдягнуті в наші уніформи педерали й легко забрали в полон. Або... або.

«Даїшники» поволі підводили зброю,

так само уповільнено один з них раптом переломився навпіл, розлетівшись обабіч подвійним бронежилетом, — «хто б це з автоінспекторів мав по два бронежилета?» — зблиснула думка, —

бо ніхто не встиг навіть озирнутися, як позаду на автозупинці дівчина вихопила з клунка довжезного «герлаха» і поцілила заднього диверсанта, щоправда, намірялася одразу двох навиліт, однак передній випадково відсунувся з лінії.

«Даїшний» офіцер, скосивши око, з подивом зафіксував «герлаха», якого бачив лиш на картинках спецпідготовки, — найпотужніша у світі стрілячка, одна лише хиба — дуже швидко перегрівається.

— Вот блядь бандеровская! — стрибнув убік офіцер.

Але тієї миті було досить, щоб наш лейтенант кинувся під бусика й покотився за колесо, —

— увесь «даїшний» блокпост дружно вдарив з автоматів у «газель», рясно дірявлячи, сиплячи скло, здираючи обшивку, проте кулі навіть не здогадувались, що зсередини газель обшита щільними шматками автопокришок. Коли їхні ріжки скінчились і вони почали перезаряджатися, з вікон виткнулася несподівана зброя і врізала у відповідь.

Ряжені «даїшники» кинулися хто куди, а головне — за свою «буханку», однак тамтой задній «герлах» гатив з-поза зупинки, наче гармата; дивувало одне: як дівочі руки втримують такий страшний відкид?

Перекотившись на той бік, дівчина Галя на мить принишкла, бо з-під «буханки» зацьвохкали у відповідь кулі;

виткнувшись, краєчком ока узріла:

водій-диверсант заскочив за сусідню сосну, тож, не вагаючись, вона всадила у стовбур кулю, прошивши його разом з «даїшником».

Нападники люто одбивались — що то значить подвійні бронежилети; ба навіть тоді, коли лейтенант вдало вкинув їм у салон гранату, вибух сипонув асигнаціями, навіть тоді люто огризались.

Наші почали заходити збоку, неприкриті, ну, звісно, ну, отак, вже поранено в плече Помазка, вже й Степана — от тобі й дембель, от тобі й ротація!

І тоді дівчина взяла на цілик патрубок бака — гучний постріл злився з бензиновим вибухом.

Бризнуло, крутнувшись, полум’я, а всі інші звуки принишкли, навіть матюки заклякли на яскраве видиво.

— ...вот до каково зверства дошлі карателі на святой многострадальной Донєтчінє, — сказав Дмітрій Кісєльов, вказуючи в студії на великий плазмовий екран, де чергувалися фото зі згарищем колишньої «буханки», — преступность в іхніх рядах столь вєліка, что оні не щадят даже собствєнних автоінспєкторов, сжигая іх живьйом, так что даже невозможно установіть лічності. А что тут странного? Ведь ето едва лі не послєдніє прєдставітєлі власті, которые хоть как-то питаются сохранять порядок срєді фашистского моря разбушевавшейся бандеровщіни.

— Де?

Запитання це поставало кілька разів:

— Де я бачила цього дядька?

Перший раз лице здалося знайомим, коли вона приїхала на конкурс юних винахідників у Дніпродзержинськ, тоді прийшла набагато раніше, бо дуже хвилювалася, адже дівчинці нелегко брати участь на виставці військових саморобок.

Ще б пак — восьмикласниця привезла надто дивну як для дівчинки цяцьку, і не що інше, а дрона.

Навколо було порожньо, отож вона обійшла сквер Будинку культури і не побачила нікого. Тільки джип — звернула увагу, бо дуже дорогий. Та ще назву мав перероблену: «Land Lover» — отже дівчинка скромно тицьнула свого пакунка під лавку, а сама сіла й почала думати про оте обличчя всередині — чиє воно? Таке з великим відкинутим лобом над занадто розумними, занадто сірими очима?

Дівчинка Ася мала невеличкий життєвий запас облич у власному фейс-контролі, тому й не розпізнала.

Тож вирішила діяти за власного методою — заховавшись за колони фасаду, розпакувала свого саморобного дрона.

Таким нікого не здивуєш — надто простий, бо дешевий, з пінопласту, однак мав ту перевагу, що пропелер складався, коли треба, докупи.

Ася мала надію, що це оцінять на виставці, тобто його велику наукову перспективу, — адже літачок спершу набирає висоту, а потім, стуливши пропелера, починає планувати, чим збільшує перебування у ворожому повітрі.

Була ще одна примочка — її дрон озброєний лише бачком із пальним, бо Ася втулила в нього п’єзо-детонатор, і в разі потреби, наприклад, узрівши ворожого дрона, він здатен підірвати його, заплативши власним життям.

Багато комах, наприклад,