Укри. Бойова проза - Богдан Жолдак

«Будь ти хоч сто раз Ван Дамм, я тобі по морді дам», — цокотіли рейки.

Ну, попереду деяка морока вмовити верхніх сусідів, аби помінялися місцем з дівчиною. Ну, хоч би якась видна, а то таке собі жабеня чи мишеня, типова заочниця, що завалила сесію. Неначе відчувши його думки, світлоокий добродій почав хутчіше стелитися.

Тут Жора відчув на собі благальний погляд — дівчина то опускала очі, то кивала ними в протилежний кінець коридору:

— Ну, мені треба...

«От засранець», — подумав він про командіровошного, — дитина хоче пісять, а він пристає».

— Ну, я боюся, — ніяковіла вона про таку незручну ситуацію.

Господи, скільки того діла?

Жора посунув за нею до туалету, вийшов у тамбурчик упівобернувшись, і вона рвучко вкотила йому в лице електрошокера, з’єднаного з газовим балончиком, —

хлопець миттю похлинувся,

ззаду його ніжно підхопили руки світлоокого добродія, допоміг і командіровошний, коли Жору виволочили в тамбур, той став і загородив передні двері.

Потяг колотився об колію.

Парочка хотіла перейти в сусідній вагон, але командіровошний перепинив:

— Туда ніззя.

— Це ж чого? — здивувався кавалер.

— Тоже спєшітє, да? — хитренько усміхнувся той. — Ну, там ето, — зітхнув. — Секс, понімаєте? Нада чуток обождать.

У тамбурі спритні ніжні руки вивертали Жорині кишені:

— Чєво стала? Залівай.

Світлоокий тицьнув їй літрову пляшку «Житньої», затиснув хлопцеві ніс, а дівчина спершу не влучила горлечком в горло, бо тамбур хитався, горілка хлюпала, смерділа, переливалася.

— Чєво стала? Откривай.

Тут вона отямилася, що в неї в руках ключ од бокових дверей, почала його вставляти й крутити; тим часом чоловік помітив у хлопця натовського годинника, і хоча таке було суворо заборонено за інструкцією, хутко зняв і засунув у свою кишеню. Ну, а з іншого боку: де ти ще візьмеш натовського годинника?

...З тамбура почувся гуркіт, наче там відчинили двері, щось гупнуло, і все зачинилося.

Кавалер з подивом узрів звідти дівчинку, яка, виходячи, соромливо затуляла личко, подивувався і напарник, він би їй в батьки годився, тому теж прикрив долонею очі; війнуло чистим горілчаним духом, і командіровошний, пильно зазирнувши в тамбур, виткнувся звідти й привітно поступився дорогою молодятам.

— Ну, чіво ждьотє? Свободно, — багатозначно підморгнув.

— На, держи батарейку, — сказав лейтенант і, поворушивши підсумком, вийняв одну з цілої купи.

— А чого я?

— Бо в тебе голос дуркуватий.

Помазок із подивом зиркнув на лейтенанта, а потім на батарейку, де було написано «Сивий».

— Це не моя, — буркнув з недовірою.

— Кий чорт, головне, що заряджена.

Помазок одколупнув кришку свого мобільника, зітхнув про всяк випадок і підімкнув живлення.

— Алло, Галюська! — радісно заторохкотів. — Кицю, довго говорить не можу, — шепотів він, — жди, їдем на ротацію, оце вже поскладались. Як... ти тут? Приїхала? Що? З волонтерами? А бий їх сила Божа... Ти здуріла, кицю... Де? На Попасній? Ти здуріла, люба. Ну я ж не міг подзвонить, з цим суворо, кицюню, — гаряче дихав у мобільника.

Лейтенант, тамуючи криву посмішку, слухав, як Помазок домовлявся підібрати на заміській трасі наречену:

— ...да на зупинці сиди, а краще за нею, люба, сиди й не висовуйся, за пару годин будемо, ми на бусіку, «газелі», ну, такій, розбите вітрове, видивляйся, й диви не змерзни...

Він би ще шепотів, однак лейтенант грубо вирвав мобілку і відімкнув.

Помазок винувато шморгнув носом, глядячи, як начальник виколупує звідти батарейку.

Всі хутко скочили в бусик і відкотилися від побитої бензоколонки аж за зруйновану підстанцію;

довелося попочекати, доки по заправці не вшкварило пристрілочною міною, всі поприсідали, бо потім посипався «град».

— Ого, суки, — буркнув Помазок. — Сєкуть, суки.

— А ти ж як хотів, — вдоволено ошкірився лейтенант і наказав заводити.

...Ще здалеку по трасі крізь побите вітрове побачили, як самотіє за поколупаною зупинкою жіноча постать, яка здалеку почала махати клунком.

Однак із лісосмуги викотилася «буханка», тобто УАЗ-450, мікробус, і затулив дорогу своїм промовистим написом «ДАІ».

— Во, блін! — заґелґотіла нацгвардія й невдоволено висунулася у вікна, однак протилежна машина деякий час тримала мовчанку, доки з неї не виткнувся патрульний наряд.

— Поглянь на берці, — прошипів Помазок.

Штани постових були внапуск, однак, пильно придивившись, можна було помітити, що вони нетутешнього взірця. Ну то й що? Могли сюди заблукати які завгодно інші.

Лейтенант вискочив на асфальт, привітався.

— Які проблеми? — розводив руками. — Відколи це гаїшники, не пойняв, тормозять військових? Шмонають Нацгвардію?

— Да с тех пор, — тамуючи акцент, посміхнувся офіцер, — як ваш брат начал вивозіть на гражданку огнестрельное оружіє.

— А ви ж тут при чом? — дивувався лейтенант.

— Пріказ, — була відповідь.

— Ми вже цими приказами во, — провів він по горлу, — тихо, спокійно їдем собі одіспатись, помитись.

— К невестам едем! — виткнувся з віконця Помазок. — Яке тут оружіє?

— Харе болтать! Не мне об’яснять, что в стране возрасла преступность.

— Послухай, командир, — доброзичливо шкірився лейтенант, — ми й так стомилися, їдемо собі законно з АТО, нікому не заважаємо... Може, якось домовимось? — виразно підморгнув до своєї нагрудної кишені.