Укри. Бойова проза - Богдан Жолдак

Довго дивилися одне на одного, аж доки Тарас вирішив:

— Дамо бій, — раптом зірвалося в нього.

— Ти здурів, — почала Людмила Іванівна, але з поглядів зрозуміла: усім соромно, що втекли.

— Отак і полишимо їх? — особливо соромилася Євка. — Щоб вони пішли собі вільно й наробили біди?

Вони утворили позицію, ретельно повикладавши на «бруствер» усю зброю, яка була, і її виявилося небагато. Не встигли вхопитися за неї, як за спинами почули скрип: зблискуючи вечірнім нікелем до них підкотився на велику військовий чоловік з сумкою.

— Хто такі? — українська вимова Сивого враз заспокоїла, вони почали показувати на хатину й пошепки розповідати, особливо про майбутню бойову сутичку.

— Хто такі? — знову запитав Сивий.

— Ми зв’язківці, — гордо відповіли волонтерки, вони не наважувалися вимовити свою абревіатуру «УЗАД», бо вона видавалася непристойною повигадує ж начальство дивні назви!

— Я шофер, тобто водій, — додав Тарас.

Сивий шморгнув на те носом:

— Бий мене сила Божа, — лише й спромігся і приховав у долоню виразну міміку.

Із сумом оглядав їхній арсенал, особливо дратувала двостволка й давній пістолет системи Коровіна, а ще ракетниця — все годилося, аби насмішити диверсантів, й розумів, що цього стане хіба на якусь хвилину сутички, і дивився на молодняк, як на вчорашніх, хороший вечірній настрій його швидко змінювався — він бо віз крізь теплий вечір повну сумку теплих буханок, вимінявши в селі на гуманітарний шоколад, крутив собі педалі і радісно нюхав забутий саморобний хліб, уява вкотре малювала, як привезе на блокпост і порадує хлопців; і от — на тобі, маєш.

Він сердився не так на них, як на себе, що недавно й сам був наївніший за них, і як війна все хутко поміняла.

— У мене є мисливська ліцензія, — похвалився на свою рушницю Тарас.

— Ви певні, що то були федерасти? Може, то наші укропи? — зблиснув останньою надією Сивий.

— Справді, все може бути, — підтримала рятівну думку Людмила Іванівна.

— Де там, — шепотіла Євка, — вони всі в чорних уніформах.

— Одностроях, — виправив Тарас.

— Тихенько тікайте відси, — порадив Сивий, але ті ще дужче нашорошились.

Сивий шкрябав свої сиві вуса, доки не надумав. Ще раз із сумом зиркнув на той будиночок, потім на молодняк, і зморшки на його чолі розгладились.

— Гранати є? — риторично запитав.

Вийняв із сумки хлібини й дав дівчатам потримати, позбирав туди з кишень усі їхні гранати, рубчасті й гладенькі, поскладав у сумку, перетяг їх якомога тугіше, потім почепив на шию, закинув свого «калаша» за спину і поповз.

— А ми? — почув ззаду.

— Прикривайте мене, коли шо, — прошепотів і люто зник.

Так довго повз, що зсутеніло.

Особливо докучали не чагарі, а бур’яни, він матюкав їх, але сумка попереду часто затуляла рота.

Панувала моторошна тиша, в яку волонтери дивилися з позиції. Так минуло, може, з півгодини, нарешті Тарас не витримав:

— А може, це зрадник?

— Що? — схаменулися всі.

— Отак, обдурив нас — ні діда, ні гранат.

Дівчата нюхали свіжий хліб і напружено мовчали у відповідь. Несподівано Людмила Іванівна сказала:

— Тс-с.

Вона, а потім і всі побачили, як аж по той бік будиночка німо повзе Сивий, зайшовши з тильної стіни, підсунувся під вікно.

Одну гранату вклав у кишеньку сумки, витягнув кільце, й, давши одскочити дужці, усе це жужмом вкинув досередини, —

рвонуло так, що вартовий вилетів крізь двері разом з ними.

Запанувала моторошна тиша, яку уважно слухав Сивий, приклавши пальця до губ, і недаремно: з горища долинув слабкий, але болісний стогін; закинувши туди останню гранату й підкинувши спалахом шифер, Сивий ще деякий час стомлено сидів, одсапуючись, а потім неквапом, озираючись автоматом назад, посунув до волонтерів.

Прийшов, увесь трохи приголомшений, обтрушений сміттям, наче борошном; чоловіка лютило, що забув затулити вуха й одкрити рот, як годилося б ветерану, отож зараз підскочить тиск.

— Тут сидіть і не рипайтесь, — буркнув він і, струснувши в сутінках нікельованим велосипедом, сів на нього.

— Що? — перепитав Тарас.

— Ждіть! — був наказ, останнє, що почули від нього.

Вже рипнули педалі, як Людмила Іванівна згадала:

— Стійте! А хліб?

Сивий із сумом пригадав про нього, однак куди покласти? — сумка бо одлетіла у вічність.

Озирнувши дівчат, він обрав Євку, бо в неї були довгі коси, розплівши, узяв стрічки, обв’язав буханки, затягнув і почепив на руль. Хотів сказати щось, але тільки махнув рукою і поїхав.

— Старість, — бідкався сам до себе, — бач, хліб забув. Ну, як так можна?

Волонтери сиділи, й темрява чекала на них. Нарешті отямився Тарас:

— Зібрати трофеї.

Всі неохоче замникались.

— Які трофеї? — зітхнула Людмила Іванівна.

— Які? Документи, зброю, різні речові докази, а раптом там громадяни Росії? — оживав хлопець.

Наставивши перед себе мисливську рушницю, всі рушили до будиночка, Тарас нарешті отямився, і все це знімав на планшет, бо його дуже мучило, що не здогадався зняти Сивого і його атаку.

Всередині стояв млосний дух, перемішаний з вибуховим чадом. Першого знудило Тараса, а за ним і весь гурт, вони кинулися назовні; там Тараса вивернуло ще раз, а на нього дивлячись, і всіх разом, отак кілька разів Тарас