Укри. Бойова проза - Богдан Жолдак

Наївний лейтенант!

Вдаючись до складних ігор, він навіть підозри не мав, що не треба було відновлювати сім-карту й імітувати в технопросторі самого себе, бо якби він подзвонив з будь-якого іншого телефону, чужа апаратура навелася б на його голос, на неповторний тембр, якого ніколи не приховаєш від адресної пеленгації, —

автоматика хутко навела азимути, вони перехрестилися на точці голосового повідомлення;

укропи, ніяковіючи, споглядали, як їхній начальник робив довгі магічні паси в напрямку невидимого нічного обрію,

як тамечки профуркотіли далекі траєкторії чужих «градів» — вибухів ще не було ні видно, ні чути,

але наче за помахом диригента-Мічуріна репнуло небо і почав підійматися горизонт, кидаючи вгору нові й нові блискучі поштовхи.

Галя вискочила надвір зі своєї апаратної, бо шокуюча картина спалахів засліпила нічні екрани, вона злякано втупилася у велетенський гриб, який невпинно повз у небо, вимкнувши сяйво зірок; дівчина, вирішивши, що то ядерний удар, кинулася назад у сховище.

Нарешті прилетіли потужні децибели, й солдатам спала така самісінька думка: заховатися від атомної атаки, всі були кинулися в бункер, однак, дивлячись на свого командира, що завмер у вирішальному диригентському жесті і ще раз почав гопака, полинули зачарованим зором у спалахи.

От що значить точні влучання «градів» у велетенську безформну купу прадавньої радянської селітри, що оно скільки пролежала і аж коли діждалася можливості здетонувати.

Вони не могли бачити, як злітають угору, пихкаючи, немов кульбабки, фургони гумконвою, стикаючись у піднебессі з підкинутими вагонами, та й з усім іншим, що було колись сортувальною станцією.

Чи міг зізнатися лейтенант Мічурін, що така дистанційна ідея прийшла йому ще в дитинстві, коли в його мікрорайоні почастішали крадіжки гаманців і він підставляв заміновані сажею гаманці й сумочки, а потім псував щастя злодюжкам, підриваючи їхню здобич за допомогою дитячого дистанційного пульта?

Що тут додати? Хіба що не вся селітра спалахнула, а дещо й розлетілося пустирями, започаткувавши згодом нечуваний урожай бур’янів.

Галя припала до екрана супутникового бачення й щасливо завмерла, збагнувши координати вибуху.

— От сучий син, — лагідно подумала про свого довготелесого чоловіка.

І пробачила йому невихід на інтимне побачення.

— Забери його інструменти.

Простенькі слова, а за ними — великий докір, мовляв, як ти міг так довго не приходити по них?

Тут треба багато пояснювати, а ще гірше з’ясовувати з самим собою, це був останній закуток, куди твоя пам’ять, тобто совість, ще не зазирнула?

Підходиш до металевої шафки, майстер відмикає, і ти з жахом бачиш братів халатик, капці, рушник.

А на полиці потертий футляр, коли Тарас тягне його до себе, то чує коливання інструментів, різних матеріалів, складених братом ще за життя, і чого варто відімкнути їх?

Але більша загадка — поза футляром: там натуральний бінокулярний мікроскоп — оце номер! — брат про нього не признавався.

Тарас зустрічається поглядом з майстром: увесь авіамодельний гурток бачив, як брат за цим мікроскопом працює?

Усі знали, а от вдома — ні, оце буде сюрприз, ось, виявляється, чим їхній старшенький Васько грався в авіамодельному гуртку?

— Він дуже хотів, щоб і ти таки... — починає було майстер, а потім махає рукою.

Гурток дивився на Тараса з докором, бо всі переживали кілька разів, як він заради футбольної секції кидав тут навчання, і як старший брат переживав ці розриви, бо вважав меншенького набагато талановитішим за себе.

Отож Тарас швиденько пакується й рушає від безлічі бінокулярних очей.

Усі наче по команді повертаються до своїх столів.

У кишені братового халата знайшов мильницю, тюбик зубної пасти й електробритву — то що, брат Васько, бувало, жив у майстерні?

Сім’я й насправді отетеріла, побачивши дорогий оптичний прилад.

Взагалі Васько був багатий на таємниці, наприклад, поїхав на війну так, що вдома дізналися аж через тиждень, тобто коли він загинув.

Як же він усе встиг?

От загадка, думали, що він просто засиджується в улюбленого майстра, в улюбленому гуртку. Проговорився, правда, що майструють безпілотника, що від Жори Тороповського є конструкції ще й не такі.

Однак вдома, підмівши комірку, він одягає братову білу шапочку, бере братів кип’ятильник і заварює в братовій чашці братів чайок, потім, глибоко видихнувши, відкриває потертого футляра.

І що ж у ньому:

старенька брошурка Сядристого «Таємниці мікросвіту», це знайома річ, бо її Васько не раз йому підсовував, але без успіху;

а в ній кілька вирізок про «білого китайця», чи то пак «білого крокодила», найстрашнішу наркоту, — ось що здивувало;

а от ще статейки із загадками виробництва «білого» зілля, і що цікаво, усі зі шкільних хімічних олімпіад...

Оце був сюрприз.

В окремій коробочці в пакетиках були заготовочки з віброторчиками, мікротехнічними пристосунками — де лише він брав гроші, щоб купувати їх через інтернет?

Аж матір перестала плакати й тільки руками сплеснула:

— Звідкіля такі гроші?

Знала б мама, які ще скарби в отому футлярчику...

І тут Тараса осяйнуло — брат з авіагуртком майстрували дрони й продавали волонтерам, власне, таким шляхом Васько й опинився в бойовій зоні, де на його дрона і навелися залпи «градів», власне, й...

Тарас уперто струшує головою, аби прогнати здогадки, бо зараз треба холодний розум, щоб руки були тверді, щоб могли, як учив Сядристий, поштовхами діяти між ударами серця, щоби виріб не здригнувся.

...Доїхати до останньої станції.

Підійти вночі далі, поближче до кордону.

Дочекатися ранку, потім дочекатися сонця й обережно поставити на футлярчик вийнятого звідти «дрозда».

Від справжнього