Укри. Бойова проза - Богдан Жолдак

А Вітька тоді осяяла проста думка:

дрона в повітрі збити важко, бо він дуже маленький, але коли він стоїть ще на землі і вмикає електроніку, то перетворюється на чудову мішень, тут не треба зенітки, годяться, наприклад, «гради» чи й «урагани».

— Стійте! — волав здалеку він, а хлопці з подивом дивилися на маленьку фігурку внизу пагорба, яка мчала, верещала й кумедно махала руками.

— Лягайте! — лунало з фігурки. — Тікайте!

Біда в тому, що електроніка дає змогу навестися на неї по джіпіесу, по телесигналу, по вай-фаю, по скайпу, по...

— Кидайте його к бісу! — верещав Вітько на ту небезпечну цяцьку,

а вже небо за видноколом зашаруділо, заскреготало «градівськими» стартами, а вже проти сонця поставали нові яскраві цяточки.

Ось вони спершу поволі, а потім хутко збільшилися, волонтери безтямно споглядали їх в безхмарному чистісінькому небі, а коли воно впало на них, то все полетіло шкереберть так, що Вітько отямився аж у Стаханові-страханові, у підвалі.

...Нарешті австрійські не надто вродливі медсестри дбайливо запакували Вітька в спеціальний ошийник з намордником, обмотали ремінцями і лише тоді дозволили ставати на лижі, які були геть не такі, до яких він звик з дитинства; чоловіка в піт кидало, коли він думав, скільки одна така лижа коштує: з композитів, сталі й деревини цінних порід.

От іде собі Вітько та й іде, ступаючи по казці під найчистішим сліпучим сонцем, а коли розвиднілося в очах, то, почувши голоси, обернувся й побачив кого?

Чуму.

— О-ох ма! — промчав той, радісно збиваючи снігові іскри з ялин.

З гучною компанією таких же вмазаних галасливих земляків летів на лижах (не те, що обачний Вітько), додавши до альпійського цілющого повітря чимало перегару.

І Вітько подумав, що той опинився тут також завдяки Донбасу, адже з військових операцій заробив собі чимало грошенят.

Страху Вітько не відчув, адже голова його була добряче замаскована пластиковим намордником, і якби Чума навіть з ним зіткнувся, то однаково б не впізнав.

Отож Вітька засмучувало тільки одне:

де взяти зброю?

Тут, у раю.

Для початку він украв з кав’ярні «Ханпл-плац» розкішного титанового з позолотою ножа-золінґена, але, але...

Як підсунутися до Чуми крізь його оточення?

Вітько безсило сидів у бібліотеці, по скайпу показував родичам, як меншають гематоми на щелепах, однак від дружини не заховаєшся:

— Що з тобою, Толічку? — одразу ойкнула вона.

— Нічого, — тихо одбрехнувся він.

— Не бреши мені! — наказала так, що він висмикнув шнура.

А що він міг пояснити? Що життя тут йому не стало? Що ось Чума нагуляється, набереться здоров’я і з новими силами повернеться до свого страшного підвалу?

Однак час не минав марно, Вітько засік вікно в протилежному котеджі, де оселився славний стахановець, отак сядеш за шторою в більярдній і позирай, як він гоцає зі своїми лярвами.

Але тут за рецепшеном виставлено безліч лиж, от заковика. Вітько був далекий від думки, щоб перестріти на лижні атлетичного Чуму й ухайдокать, тут дай, Боже, такими ногами дійти до унітазу, однак Вітько знав себе й чекав, коли його чуйка спрацює.

Особливо коли у вітрині фойє зіткнувся зі скляним поглядом місцевого неандертальця: опудало тримало примітивного лука, погрожуючи печерному ведмедеві стрілою в рот.

Вітька мовби підкинуло, він прихопив з коридору лижі, в більярдній зв’язав їх наперехрест ремінцями зі свого «намордника», а пояса вистачило на тятиву, найважче виявилося примоцувати направляючу під упор із зачіпкою для стріли. Стріли? Якщо так можна назвати золінґенівського ножа.

Заховавши саморобного арбалета за штору, Вітько сів чекати, зосередивши всі відчуття довкола титанового вістря, намагнічуючи його. Тікав з лікувальних процедур, особливо з солярію, звідти надовго можна вийти, коли хочеш.

І от настав той час, коли донбасівський Чума, вилізши з джакузі, забажав освіжитися морозним повітрям і розчахнув для цього балкон.

Досить, аби Вітько вихопив саморобного арбалета і наставив з-за штори.

Коли б той зробив менше затяжок, то хтозна, однак Чума дбайливо досмалював імпортну цигарку, ще затяжка, ще затяжечка, ще — і титанове вістря ножа входить у груди —

ще вхопитися за раму, ще потягти гардину,

ще вихлюпнути воду з джакузі, лякнувши свою Нілочку скаламученою кров’ю.

Вітька здивувало, що ніякого хвилювання він не відчув, так, ніби спокійно дограв довгу партію в доміно. Він повільно розв’язав лижі, обтер серветкою відбитки, виставив їх назад у стенд і, проходячи повз скляну вітрину, підморгнув неандертальцеві.

На превеликий подив, той приязно підморгнув у відповідь.

Галя сиділа в апаратній і ловила себе на тому, що потроху перетворюється в Чупакабру, бо екрани навколо показували зруйнований світ, що одсвічувався в глибокому таємному бункері.

Нарешті оператор перемкнув їй на навушники:

— Дак я ж не робот, бля, пойміть.

— Нє знаю, кто ти, но склади освободіть от селітри давно уже должен бил.

— Кем? У меня й так, блін, рабочіх рук не хватает, шо, самому лопату брать?

— Так подгоні плєнних, пусть вкалуют.

— Ага, разогналісь, оні два года будут долбаться. Она в стекло слежалась, зараза. Ми і так освободілі ещо два пакгауза от мінудобрєній, да куда паніковать, может груз помєстітся?

— А куда убралі?

— В дальше пєрєкотілі, блін, куда іх ещо, бля, котіть?

Звісна річ, співрозмовники додержувалися таємниці, однак навіть на карті Галя легко знайшла означене місце:

на сортувальній станції була окрема колія до сховища хімдобрив, і ще туди був зручний асфальтований