Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

Це було шостого листопада шостого року мого царювання, або, коли хочете, полону. Я рушив у путь і проїздив багато довше, ніж гадав. Сталося так тому, що хоч острів мій і був невеликий, але, наблизившись до східної його частини, я побачив довге пасмо скель, частково під водою, а частково над нею. Воно тяглось миль на шість у відкрите море, а далі, за скелями, була піщана мілина. Таким чином, щоб об’їхати косу, довелось зробити великий круг.

Спочатку, побачивши це, я хотів відмовитись від свого наміру й вернутись назад, бо не знав, як далеко я буду змушений запливти в море, щоб об’їхати скелі та мілину. Особливо ж не був я певний, чи зможу вернутись назад, і тому кинув якір (рушаючи в дорогу, я зробив собі щось подібне до якоря з залізного абордажного гака з корабля); закріпивши човен, я взяв рушницю, висів на берег, вийшов на горбок, звідки все було видно, побачив, яка завдовжки коса, і вирішив спробувати.

Оглядаючи море з цього горбка, я помітив швидку й бурхливу течію, що прямувала на схід і підходила до самої коси. Я звернув на неї особливу увагу, бо бачив у ній певну небезпеку: коли б я потрапив туди, мене могло винести в море, і я не спромігся б вернутись на острів. Так воно, мабуть, і було б, якби я не пішов на розвідку, бо таку саму течію видно було й з другого боку острова, тільки трохи далі; разом з тим я помітив таку ж саму швидку супротивну течію коло берега. Виходить, мені треба було тільки вийти за межі першої течії, і мене зараз же понесло б до берега.

Проте я простояв на якорі днів зо два, бо дув свіжий східно-північно-східний вітер, якраз назустріч згаданій течії, і вдовж усієї коси йшли високі хвилі. Було небезпечно держатись близько від берега через прибій і дуже віддалятись від нього — через течію.

Третього дня вранці вітер стих, море заспокоїлось, і я зважився рушити далі. Але мені знову судилось бути пересторогою для недосвідчених і необачних рульових. Бо не встиг я допливти до коси, хоч був від берега не далі ніж на довжину свого човна, як опинився на страшенній глибині й потрапив у течію, немов під млинове колесо. Мій човен понесло з такою силою, що я не міг нічого з ним зробити і тільки держався краю течії. Але мене несло все далі від супротивної течії, що залишилась ліворуч від мене. На допомогу мені не було найменшого вітру, а гребти було даремно. Я думав уже, що загину, бо знав, що за кілька миль ця течія зіллється з другою течією, що обмиває острів, і тоді мені буде край. Я не мав ніякої змоги повернути вбік. Мене чекала смерть, але не від морських хвиль (море було досить спокійне), а від голоду. Правда, знайшовши на березі черепаху, таку велику, що я ледве міг підняти її, я забрав її в човен; був у мене й повний глечик прісної води. Та чого варте було це для нещасного мандрівника, загубленого серед безмежного океану, де можна пропливти тисячі миль, не побачивши ні берега, ні континента, ні острова.

Тепер я зрозумів, як легко найбезрадісніше становище людини може стати ще безрадіснішим, коли на те буде воля Провидіння. На свій пустинний і закинутий острів я дивився тепер, як на найкраще місце на світі, і тільки одне було в мене бажання — вернутись туди знову. В жагучому пориві простягав я до нього руки й говорив: «О щаслива пустине! Я більш ніколи не побачу тебе! О, нещасне я створіння, що станеться зі мною?» Я докоряв собі за невдячність, згадуючи, як ремствував я на свою самотність; а тепер чого б тільки я не дав, щоб знову опинитись на тому безлюдному березі! Так ми ніколи не бачимо як слід свого теперішнього становища, поки не порівняємо його з іншим, протилежним йому, і ніколи не складаємо належної ціни благам, які маємо, поки не втратимо їх. Не можна висловити, в якому розпачі я був, коли побачив, що мене віднесло від мого любого (я звав його тепер любим) острова в безбережний океан майже на шість миль, і я мушу навіки розпрощатись з надією побачити його знову. Проте я гріб майже до повної втрати сил, намагаючись скерувати човен на північ, тобто до того боку течії, що був ближче до супротивної. Аж ось з полудня, коли сонце повернуло з південного сходу на захід, тобто прямо мені назустріч, подув вітрець, і це трохи підбадьорило мене. Але найбільше втішило мене те, що вітрець почав швидко свіжішати і за півгодини подув як слід. На цей час мене загнало на страшну відстань від мого острова. Якби тоді був туман або хмари, мені був би кінець. Я не мав компаса і, загубивши з очей острів, не знав би, куди керувати. На щастя, погода була ясна, і ніщо не віщувало туману. Я поставив щоглу, розгорнув парус і почав керувати на північ, намагаючись вибратися з течії.

Ледве поставив я щоглу й парус і повернув човен назад, як по чистоті води я побачив, що з течією скоро станеться зміна; поки течія була швидка, вода була каламутна, а тепер вода почала яснішати, тобто швидкість течії зменшувалась. Справді, за півмилі на схід я помітив кілька скель, об які розбивалось море. Ці скелі поділяли течію на дві частини: головна йшла далі на південь, залишаючи скелі на північному сході, а друга круто повертала назад і, утворюючи вир, кидалась знову на північний захід.

Ті, хто з власного досвіду знає, що значить дістати помилування, стоячи на ешафоті, або врятуватись з-під кинджала розбійників, або бути ще в якійсь подібній скруті — тільки ті зрозуміють мій захват перед цим відкриттям і радість, з якою я скерував свій човен на супротивну течію, підставивши парус ще свіжішому сприятливому вітрові, і весело помчав назад.

Ця супротивна течія принесла мене прямо до острова, але миль за шість на північ від того місця, звідки мене понесло в море, так що, наблизившись до острова, я опинився коло його північного берега, тобто протилежного тому, від якого я відплив.

Пропливши з допомогою цієї супротивної течії миль зо три, я помітив, що вона стає повільнішою і не може гнати мене далі. Але тепер я був уже коло острова, в цілком спокійному місці, між двома сильними течіями: південною,