Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

Серед такої праці настали четверті роковини мого життя на острові, і я провів цей день у молитві і з спокійною душею. Завдяки повсякчасному й ретельному читанню слова Божого та милостивій допомозі Божій, я почав ставитись до всього зовсім не так, як раніше. Мої погляди змінились: світ здавався мені тепер чимось далеким і чужим: він не збуджував у мені ніяких надій, ніяких бажань; мені не було чого робити в ньому, і не буде вже, мабуть, довіку. Я дивився на нього так, як ми, може, дивимось на нього з того світу, тобто як на місце, де ми жили колись і звідки відійшли назавжди. Я міг би тепер сказати світові так, як батько Авраам сказав багачеві: «Між тобою і мною лежить велика безодня»[41].

І дійсно, я відійшов від усякої світської гидоти: у мене не було ні плотських спокус, ні зваби для очей, ні життєвих гордощів. Мені не було чого бажати, бо я мав усе, чим можна було тішитись. Я був володар острова і, якщо хочете, міг вважати себе королем чи імператором усієї країни, якою я володів. У мене не було суперників, не було конкурентів, ніхто не сперечався зі мною за владу, і я ні з ким не поділяв її. Я міг би навантажити зерном цілі кораблі, але це було мені непотрібно, і я сіяв саме стільки, скільки сам потребував. У мене була сила черепах, але я задовольнявся тим, що зрідка вбивав одну. У мене було стільки лісу, що я міг би збудувати цілий флот, і стільки винограду, що вином та родзинками можна було б навантажити всі кораблі цього флоту.

Проте я цінив тільки те, що було корисне для мене. Я був ситий і мав чим задовольнити всі свої потреби, — навіщо ж було мені все інше? Коли б я настріляв більше дичини або посіяв більше хліба, ніж міг з’їсти, мій хліб пропав би, а дичину довелося б викинути собаці або ж її поїли б черв’яки. Дерева, що я зрубав, лежали б на землі й гнили; я міг використовувати їх лише на паливо, а воно було мені потрібне тільки для готування їжі.

Одне слово, природа й досвід навчили мене розуміти, що світські блага мають для нас ціну тільки доти, доки вони можуть задовольняти наші потреби; і хоч скільки нагромадили б ми багатств, ми можемо втішатись ними тільки доти, доки можемо користуватися ними, але не більше. Найзажерливіший скнара вилікувався б від свого пороку, коли б він опинився на моєму місці, бо я мав без краю більше добра, ніж знав, куди дівати його. Я не мав чого бажати, коли не рахувати деяких речей, яких у мене не було, — правда, дрібних, але дуже мені потрібних. У мене, як я казав уже, було трохи грошей, золота і срібла — всього з тридцять шість фунтів стерлінгів; і що ж? Вони лежали як некорисний, непридатний мотлох; мені не було на що їх витрачати, і я часто казав собі, що з радістю віддав би цілу жменю за кілька люльок для тютюну або за ручний млин, щоб молоти моє зерно. Та де там! Я віддав би всі ці гроші за шестипенсову пачку насіння ріпи та моркви з Англії, за жменьку гороху та бобів або за пляшку чорнила. А тепер ці гроші не давали мені ні користі, ні втіхи; так і лежали вони у мене в шухляді й дощової пори брались цвіллю в печері. І коли б я мав повну шафу діамантів, вони так само не мали б для мене ніякої ціни, бо були мені зовсім непотрібні.

Тепер мені жилось далеко легше, ніж раніше — і з фізичного, і з морального боку. Коли я сідав їсти, мене часто сповняла глибока вдячність за щедрість Божого провидіння, що послало мені трапезу в пустині. Я навчився більше бачити радісні, ніж сумні сторони свого становища і більше пам’ятати про те, що в мене є, ніж про те, чого мені бракує. І це викликало в мене невимовну радість. Говорю це для тих нещасних людей, що ніколи нічим не бувають задоволені, не можуть спокійно втішатись благами, даними від Бога, що завжди хочуть чогось такого, чого він їм не дав. Бо всі наші нарікання на те, чого нам бракує, виникають, здається мені, від недостатньої вдячності за те, що ми маємо.

Я часто поринав в інші думки і, безперечно, так само поринав би в них кожен, хто зазнав би такого лиха, як я. Це було порівняння його теперішнього становища з тим, якого я чекав спочатку; вірніше, з тим, що напевне судилося б мені, якби милосердне Провидіння якимось дивом не розпорядилось, щоб корабель загинув ближче до берега, і щоб я не тільки зміг добратись до нього, а й перевезти на берег те, що полегшило моє становище та розважило мене. Інакше я не мав би знаряддя для праці, зброї для оборони, пороху і дробу, щоб здобувати собі їжу.

Цілі години, а то й цілі дні, я в найяскравіших барвах уявляв собі, що я робив би, якби не врятував нічого з корабля; адже з їжі я мав би саму тільки рибу та черепах. Але перше, ніж я знайшов черепаху, минуло багато часу, і я вмер би з голоду, а якби й не вмер, то жив би, як дикун. Коли б мені й пощастило вбити козу або якогось птаха, я все-таки не зміг би оббілувати їх, відокремити м’ясо від шкури та тельбухів і порізати його. Я мусив би гризти його зубами й роздирати нігтями, як дикий звір.

Такі думки примусили мене глибше відчути доброту Провидіння й бути дуже вдячним йому за своє теперішнє становище з усіма його нестатками й злигоднями. Хай подумають про це всі ті, хто за лихої години любить говорити: «Чи є в кого таке горе, як у мене?» Хай вони подумають, як багато є на землі людей, нещасніших за них, і в скільки разів їхнє власне нещастя було б жахливішим, якби того захотіло Провидіння.

Ще одно міркування допомагало мені втішати себе надіями. То було порівняння мого теперішнього становища з тим, яке я заслужив і якого мав підстави чекати від Провидіння. Я жив жахливим