Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

життям, зовсім не знаючи ні Бога, ні страху Божого. Мої батьки дали мені добру освіту. Вони подбали й про те, щоб натхнути мені змалку страх Божий та свідомість обов’язків, яких вимагали від мене природа й мета мого існування. І що ж? Я дуже рано пустився в морські подорожі; а життя на морі більше, ніж усяке інше життя, вільне від страху Божого, хоч там нещастя завжди загрожує кожному. Коли я почав жити цим життям серед моряків, мене відвернуло від невеличких релігійних уявлень, що в мене були, глузування моїх товаришів, запекла зневага до небезпеки, картини смерті, що стали для мене звичайними, та моя довгочасна відсутність там, де я мав би нагоду розмовляти з ким-небудь таким, як і я, або слухати про що-небудь гарне й спрямоване до гарного.

Я був настільки позбавлений усього доброго і так мало знав про те, чим я був і чим я мусив би бути, що радів тільки найразючішим випадкам мого врятування — утечі з Салеха, порятункові у капітана португальського корабля, вдалому плантаторству в Бразилії, одержанню мого вантажу з Англії тощо. Я ніколи ні в думках, ні словами не дякував Богові. В найскрутніші хвилини я ніколи не молився й не казав: «Господи, помилуй мене». І я вимовляв ім’я Боже хіба що для присяги або для блюзнірства.

Як я вже згадував, протягом багатьох місяців на мене находили жахливі думки про моє грішне й запекле минуле; і коли я подивився навколо себе і розміркував, як надзвичайно піклувалось мною Провидіння з того часу, як я прибув на це місце, і як милостиво ставився до мене Бог, я побачив, що він покарав мене не тільки далеко менше, ніж заслужувала моя поведінка, а ще й дбав про мене. Це дало мені надію, що моє каяття прийнято і що Бог буде милосердним до мене надалі.

Міркуючи так, я став покірним волі Божій і глибоко вдячним за те, що мав; я був живий, тому не мав скаржитись, бо навіть не дістав заслуженої кари за свої гріхи; я втішався багатьма милостями, яких не мав підстави чекати тут, тому я мусив не лютувати на своє становище, а радіти і щодня дякувати Богові за насущний хліб, даний мені за допомогою цілої низки чудес; мусив вважати, що харчувався я так само дивно, як Ілля, коли ворони годували його[42]. Ціла низка чудес допомагала мені. Навряд чи міг би я назвати інше місце в незалюдненій частині світу, куди мене могло б викинути з більшими для мене вигодами. Хоч тут я не мав людського товариства і дуже цим журився, зате не зустрічав ні хижих звірів, ні лютих вовків чи тигрів, які загрожували б моєму життю, ні отруйних тварин, які вадили б моєму здоров’ю, ні дикунів, які могли б убити і з’їсти мене. Одне слово, якщо, з одного боку, моє життя було сумне, то, з другого, я мусив дякувати за те, що я живу. Мені не бракувало нічого, щоб зробити своє життя цілком щасливим; треба було тільки пам’ятати, який добрий і милосердний до мене Господь, що дбає про мене. Зваживши все це, я заспокоївся і перестав сумувати.

Я жив тут уже так давно, що багато речей, приставлених мною на берег для своїх потреб, були або зовсім спожиті, або вже кінчались.

Чорнила, як я вже казав, зосталось у мене дуже мало, я дедалі більше розводив його, поки воно не стало таким блідим, що на папері вже майже не лишалось слідів від нього. Поки воно було в мене, я коротко відзначав ті дні, на які припадали видатні події в моєму житті. Якось, розглядаючи ці записи, я помітив чудний збіг дат різних моїх подій, і якби я був забобонний і відрізняв щасливі дні від нещасних, цей збіг зацікавив би мене не без підстави.

Передусім я спостеріг, що моя втеча від батька та друзів до Гулля, звідки я пустився в морську подорож, збігалася з датою того дня, коли я потрапив у полон до салеських піратів і був узятий в рабство. Далі, того самого дня, коли я лишився живий після аварії на Ярмутському рейді, я згодом вирвався з салеської неволі на баркасі. У роковини мого народження, тобто 30-го вересня, коли мені минуло двадцять шість років, я чудом урятувався від смерті, коли море викинуло мене на безлюдний острів. Таким чином гріховне й самотнє життя почались для мене одного й того самого дня.

Після чорнила в мене вийшов весь мій запас хліба; власне, не хліба, а сухарів, привезених мною з корабля. Я ощаджував їх до останньої можливості і більше ніж рік дозволяв собі з’їдати тільки по одному сухарю на день. І все ж таки перед тим, як я зібрав з свого поля стільки зерна, що міг витрачати його на їжу, я майже рік сидів без крихти хліба. Але й за це я повинен був дякувати Богові, бо я міг залишитись і зовсім без хліба; а що я спромігся здобувати його, це теж було майже чудо.

Моя одежа дуже зносилась: із білизни в мене давно вже не залишилось нічого, крім клітчатих сорочок, що я знайшов у скринях наших матросів і дуже беріг, бо на острові часто бувала така спека, що доводилось ходити в самій сорочці; не знаю, як я обійшовся б без них, а їх було в мене дюжин зо три. У мене було ще кілька грубих матроських шинелей. Всі вони добре збереглись, але я не міг носити їх через спеку. Щоправда, в такому жаркому кліматі зовсім не треба було вдягатись, але я не міг, я соромився ходити голим; я навіть не припускав такої думки, дарма що жив сам. Та була й інша причина, що не дозволяла мені ходити голим. Коли на мені було що-небудь, я легше зносив спеку; гаряче проміння тропічного сонця обпалювало мені шкіру аж до пухирів, а сорочка захищала її від сонця; крім того, повітря, рухаючись під сорочкою, ставало вдвоє холоднішим. Так само не міг я призвичаїтись ходити під сонцем з непокритою головою. Кожного разу, як я виходив без шапки або без капелюха, в мене починала страшенно боліти голова, а як тільки я надівав капелюх, біль відразу переставав.

Отже, мені треба було впорядкувати хоч те лахміття, яке залишилось у мене і яке я пишно називав своїм убранням. Передусім мені потрібна була куртка, бо всі свої куртки я