Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

на думку, що я можу їх доїти. Я влаштував цілу молочну ферму, з якої діставав іноді до двох галонів молока на день. Природа, що живить усяку тварину, сама навчає нас, як користуватись її дарами. Ніколи зроду не доїв я корів, а тим більше — кіз, і тільки в дитинстві бачив, як роблять масло й сир. Та коли настала потреба, я навчився — правда, не відразу, а після багатьох невдалих спроб — і доїти, і робити масло та сир — і ніколи пізніше не знав недостачі цих продуктів. Як милосердно може Творець наш поводитися з своїми створіннями, навіть у таких умовах, де, здається, вони стоять на краю загибелі! Як може він полегшувати найгіркіші пригоди й давати нам привід вихваляти його і за льох та в’язницю! Який рясний стіл приготовано для мене тут, у цій пустині, де спочатку я не чекав для себе нічого, крім голодної смерті!

Найпохмуріша людина посміхнулася б, якби побачила мене з моєю сім’єю за обіднім столом. Тут, по-перше, був я, його величність король і повелитель усього острова, що повновладно керував життям усіх своїх підданців. Я міг карати смертю й милувати, давати й відбирати волю, і ніхто з них не заявляв свого незадоволення. Коли б ви тільки бачили, з якою королівською гідністю я обідав сам, оточений своїми слугами! Одному лише Попці було дозволено балакати зі мною. Мій пес, що давно вже постарів і знікчемнів, не знайшовши на острові особи, з якою він міг би продовжити свій рід, сідав завжди направо від мене, а дві кішки — одна по один бік столу, друга по другий — не зводили з мене очей, чекаючи шматочка з моїх рук, бо це було ознакою особливої ласки до них.

Але це були не ті дві кішки, що я привіз з корабля. Ті давно вже здохли, і я власними руками поховав їх біля мого житла. Одна з них уже на острові окотилась, не знаю від якого звіра. Я залишив у себе пару кошенят, і вони виросли ручними, а решта втекла в ліс і здичавіла. Згодом вони стали для мене справжньою карою, бо вдирались до мене в намет, витягали провізію і дали мені спокій лише після того, як я вистрелив у них із рушниці й убив кількох. Так жив я в цьому товаристві в достатку і, так би мовити, не потребував нічого, крім людського товариства. Проте незабаром у моїх володіннях з’явилось надто велике товариство.

Мені хотілось покористуватись своїм човном, але дуже не хотілось важити ще раз життям; і я то добирав способу перевезти човен на другий бік острова, то заспокоював себе думкою, що мені добре й без човна. А втім, мене якось дивно тягло піти на той горбок, куди я вийшов під час останньої екскурсії, і подивитись на обриси берегів та довідатись, куди прямує морська течія. Це бажання зростало щодня. Нарешті я не витримав і вирішив піти туди пішки понад берегом. Якби у нас, в Англії, хтось зустрів людину в такому вбранні, як моє, то, я певен, він або перелякався б, або ж зареготався б. Я сам часто мимоволі усміхався, уявляючи собі, як би я в такому вбранні мандрував по Йоркширу. Дозвольте мені тепер описати свій вигляд.

У мене була величезна безформна шапка з козячого хутра, з хвостом, що звисав назад і закривав мою шию від сонця, а під час дощу не давав воді текти за комір; бо в тих краях немає нічого шкідливішого для здоров’я, як дощ, коли він потрапляє під одяг.

На мені була коротка куртка з полами, що доходили до половини стегон, і штани до колін із козячого хутра. На самі штани пішла ціла шкура дуже старого цапа з довгою вовною, що прикривала мені ноги до половини литок. Панчіх та черевиків у мене зовсім не було, а натомість я змайстрував собі — не знаю як і назвати, — щось подібне до котурнів, що застібалися збоку, як краги, але були варварського покрою, — розуміється, як і решта мого вбрання.

На мені був широкий пояс із висушеної козячої шкури, стягнений двома пришитими до нього ремінцями, замість пряжки. З обох боків до нього були прироблені дві петельки, на зразок тих, що робляться для шпаг та кинджалів, тільки на них висіли з одного боку маленька пилка, а з другого — сокира. На мені був ще й другий не такий широкий ремінь, зав’язаний так само, як і пояс, але через плече; на його кінцях під моєю лівою рукою висіли дві торбинки, теж із козячої шкури. В одній із них я носив порох, а в другій — дріб. На спині я носив кошик, на плечі рушницю, а над головою держав величезний хутряний зонтик, що після рушниці був, мабуть, найпотрібнішою частиною мого приладдя. Щодо кольору мого обличчя, то я менше походив на мулата, ніж цього можна було б чекати, хоч жив на дев’ятому чи десятому градусі від екватора і зовсім не старався вберегти себе від загару. Бороду я відпустив спочатку майже на чверть ярда, але в мене був великий вибір ножиць та бритов, і згодом я обстриг її досить коротко, залишивши тільки те, що росло на верхній губі, подібне формою до величезних мусульманських вусів, бачених мною в Салеху у турків. Маври, між іншим, їх не носять. Мої вуса були дуже довгі; не такі, звичайно, щоб можна було повісити на них шапку, але все ж таки такі довгі і незвичайні, що вони в Англії могли б лякати людей.

Згадую про це мимохідь: мало, дуже мало хто на острові міг любуватись моїм обличчям та постаттю, — і мені було байдуже, як вони виглядають. Отже, про це я не буду більше розводитись. У такому вигляді я рушив у нову подорож, що тривала днів п’ять-шість. Спочатку я пішов вдовж берега, прямо до того місця, де я спочатку пристав на човні, щоб вийти на горбок і оглянути місцевість. Тепер у мене човна не було, і я пішов до того горбка навпростець, коротшою дорогою. Я дуже здивувався, коли, глянувши на каменистий кряж, який мені довелось об’їжджати човном, побачив зовсім спокійне море. Ні хвиль, ні брижі, ні руху, ні течії — ні там, ні в інших місцях. Я не міг зрозуміти цього і вирішив витратити деякий час на спостереження, щоб знайти причину. Як я побачив незабаром, цю течію