Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

Зробивши це, всю площу поза стіною я засадив тими подібними до верби деревами, що так добре приймались.

Здається, я посадив їх щось із двадцять тисяч. Але між стіною та найближчими до неї деревами я залишив досить вільного місця, щоб легше було помітити ворога, коли б він здумав наблизитись до моєї зовнішньої стіни, і щоб він не міг підкрастись до неї під захистом дерев.

Через два роки перед моїм житлом стояв уже густий гайок, а ще років через п’ять-шість круг нього ріс буйний, високій ліс, майже непрохідний, — так густо насаджені були дерева і так широко вони розрослись. Жодній людині, ким би вона не була, не спало б на думку, що за цим лісом є житло. Алеї я не залишив, а щоб заходити до фортеці та виходити з неї, користувався двома драбинами; одну з них я приставляв до невисокого виступу скелі, а на нього ставив другу. Коли забрати обидві драбини, ніяка жива душа не змогла б удертись до мене, не зламавши собі шиї. А якби хто й спустився за стіну, то й тоді він був би лише за моєю зовнішньою стіною.

Отже, для своєї безпеки я вжив усіх заходів, які могла підказати мені моя обачність. Як незабаром буде видно, вони були не зовсім зайві, хоч тоді я ще тільки передбачав те, що навіював мені страх.

Проте за цією роботою я не кидав й інших своїх справ. Як і раніше, я ретельно доглядав свою маленьку отару. Кози не тільки постачали мені все потрібне і тим звільняли від потреби витрачати порох та дріб, а й зберігали мене від утомного полювання на диких кіз. Користь від них була велика, і мені не хотілось утрачати її, щоб тоді починати все знову.

Щоб запобігти цьому, я після довгого міркування вирішив, що маю лише два засоби зберегти кіз: перший — знайти інше відповідне місце, викопати печеру й заганяти їх туди щоночі; а другий — обгородити ще дві-три невеликі ділянки землі, досить далеко одна від однієї і в якомога затишніших кутках, і загнати в кожну з них по півдюжини молодих кіз. Коли б навіть яким нещастям загинула головна отара, то в мене залишилися б іще кози, і я скоро і без особливого клопоту розвів би нову отару. Я спинився на цьому останньому проекті, як на розумнішому, хоч його здійснення вимагало багато часу й праці.

Я витратив не один день на те, щоб знайти найзахисніше місце на острові, і випадково натрапив на такий затишний куток, що кращого не можна було й бажати. Це був кусок вогкого ґрунту серед гіллястого, густого лісу, де, як я згадував, я заблудився, коли пробував вернутись додому зі східної частини острова. Тут я знайшов галявинку приблизно три акри завбільшки, оточену лісом, як природною огорожею; в усякому разі, мені не треба було докладати тут стільки праці, як в інших місцях.

Я зараз же взявся до роботи на цій ділянці і менш як за місяць так обгородив її, що міг перевести сюди свій гурт або отару, — називайте, як вам до вподоби. Зробити це було легко, бо тепер кози були вже не такі дикі, як це можна було б подумати. Не відкладаючи справи надалі, я відокремив з отари десятеро молодих кіз та двох цапів і перевів їх у новий загін. Після цього я витратив ще якийсь час на те, щоб укріпити загороду, як і в інших загонах, але це я робив уже не кваплячись, дуже повільно, і це теж забрало в мене чимало часу. Всю цю працю і весь цей клопіт викликав тільки страх, що охопив мене, коли я побачив слід людської ноги, бо досі я не бачив жодної людини ні на острові, ні коло нього. Так хвилюючись, жив я два роки і почував себе куди гірше, ніж раніше — цьому легко повірить кожен, хто сам зазнав життя під повсякчасним гнітом страху. На жаль, це збентеження дуже прикро позначилось на моїх релігійних почуттях. Страх потрапити до рук дикунів і людожерів так пригнічував мій дух, що я звертався до Творця лише зрідка, принаймні — так спокійно й покірно, як мені того хотілось. Здебільшого я молився так, як моляться люди, прибиті тяжким лихом, оточені небезпеками, сподіваючись щоночі вмерти раніше, ніж настане світанок. Я можу, на підставі власного досвіду, твердити, що до молитви більше схиляє спокійний настрій, почуття вдячності, любов та зворушення. Людина, пригнічена страхом, схильна до молитовного настрою не більше, ніж хворий до каяття, бо збентеження знесилює душу так, як хвороба знесилює тіло, а молитва є акт духовний, а не тілесний.

Але веду моє оповідання далі. Сховавши таким чином частину свого живого запасу, я почав шукати по всьому острову другого затишного місця для нового гурту кіз. Коли я дійшов до західного пункту острова, де досі ніколи не бував, і подивився на море, то мені здалось, що на великій відстані я бачу на морі човен. В одній з матроських скринь, що я перевіз з корабля, лежали одна чи дві підзорні труби, але їх не було зі мною, і я не міг роздивитись, чи це справді був човен, хоч я вдивлявся в далечінь, поки мої очі не втомились і не перестали бачити. Сходячи з горбка, я вже не бачив нічого і перестав придивлятись, але вирішив не виходити більше без підзорної труби в кишені. Дійшовши до краю острова, де я ще ніколи не був, я зараз же переконався, що сліди людських ніг там зовсім не такі рідкощі, як мені здавалось. Я переконався, що коли б, з особливої ласки Провидіння, мене не викинуло на той бік острова, куди дикуни ніколи не причалювали, то я скоро дізнався б, що другу половину острова човни з континенту відвідують дуже часто. Коли вони були далеко від континенту, течія заносила їх на цей бік острова, як у гавань. Так само часто, коли вони зустрічались і бились у своїх пірогах, переможці брали полонених і перевозили їх сюди. Тут, бувши, за своїм жахливим звичаєм, всі людожерами, вони вбивали полонених і з’їдали їх. Але про це далі.