Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Я був такий вражений, побачивши все це, що на довгий час після цього покинув думати про небезпеку для себе. Від жаху перед страшним викривленням людської природи, що могла дійти такої пекельної жорстокості, у мене пропав весь страх за самого себе. Хоч я чув не один раз про такі речі, але ніколи не бачив їх так близько. Я відсахнувся від цього жахливого видовища; мене почало нудити, і я б зомлів, якби природа не очистила мій шлунок. Після того, як я зблював геть усе, мені трохи полегшало, але деякий час я був такий слабий, що не міг стояти. Трохи очунявши, я знову якомога швидше зійшов на гору і почвалав додому.
Відійшовши трохи від цієї частини острова, я, все ще вражений, спинився, щоб отямитись від усього баченого. У глибокому душевному зворушенні я звів очі до неба і, вмиваючись сльозами, подякував Богові за те, що він прирік мені народитись в іншій частині світу, де немає таких жахливих створінь. Хоч я вважав своє становище дуже поганим, але все таки в мене було стільки втіх, що я мусив дякувати за них, а не скаржитись. Передусім, навіть у цьому нещасному становищі, мене підтримувала віра в Бога й надія на його благословення. Це було більше щастя, ніж я заслужив за всі злигодні, яких я зазнав або міг зазнати.
У цьому вдячному настрої я повернувся до своєї фортеці і став почувати себе спокійніше, бо гадав, що тепер я більше забезпечений. Із своїх спостережень я переконався, що ці варвари ніколи не приїздили на острів по здобич — чи тому, що нічого не потребували, чи тому, що не сподівались знайти що-небудь у такому пустинному місці. В лісовій частині острова вони, безперечно, бували не один раз, але, мабуть, не знайшли там для себе нічого потрібного. Я знав лише одно: я прожив на острові майже вісімнадцять років і до останнього часу не знаходив людських слідів. Виходить, я міг прожити тут іще вісімнадцять років і не навернутись на очі дикунам, хіба що натрапив би на них через власну необачність. Тепер я клопотався тільки тим, щоб найкраще сховати всі ознаки свого перебування тут, принаймні доти, доки не знайду кращої від людожерів породи людських істот. А все-таки від огиди й жаху, навіяних цими дикими істотами та їх нелюдським звичаєм, я впав у сумний настрій і майже два роки безвихідно провів у тій частині острова, де були мої ділянки. Говорячи про ділянки, я маю на увазі три мої плантації, тобто мою фортецю, дачу, яку я звав бесідкою, і огорожу в лісі; але останню я відвідував лише ради кіз. Моя огида до цих негідників була така, що я скоріше згодився б побачити диявола, ніж зустрітися з ними. За цей час я ні разу не ходив подивитись на свою пірогу. Я навіть почав думати про будування нового човна, бо остаточно вирішив навіть не пробувати привести свою пірогу з того берега острова. Я не мав охоти зустріти тих звірів і на морі, бо знав, яка буде моя доля, коли я потраплю їм у руки.
Проте час і задоволення з того, що я в безпеці і що мене не викриють ці люди, загладили моє побоювання. Я знову почав жити спокійним життям, з тією тільки різницею, що тепер я став обачнішим і вживав усіх заходів, щоб не впасти ворогові в очі. Найбільше боявся я стріляти, щоб не притягти уваги дикунів, коли б вони випадково були на острові. На щастя, я міг тепер обходитись без полювання в лісі, бо своєчасно розвів свою худобу. Протягом цього часу я сільцями та пастками піймав кількох кіз і за два роки, здається, не вистрелив ні разу, хоч ніколи не виходив з дому без рушниці та пари пістолів (із трьох, врятованих мною на кораблі), які я носив, засунувши їх за пояс із козячої шкури. Я почистив великий тесак, теж з корабля, і зробив собі ремінь, щоб було куди застромляти його. Отже, коли додати до попереднього опису моєї постаті ще два пістолі й величезний тесак на ремені, але без піхов, ви побачите, що, виходячи з дому, я мав страшний вигляд.
Так тривало, як я сказав, деякий час і, здавалось, за винятком цих запобіжних заходів, життя моє спливало спокійно, як і раніше. Все це доводило мені, що моє становище не таке вже погане проти становища інших, навіть проти того, в яке Господь міг би поставити мене, якби захотів. Це звело мене на думку, що люди під час життєвих ускладнень були б багато менше незадоволені, коли б вони порівнювали свою долю з гіршою і дякували б за неї, ніж коли порівнюють її, як це буває завжди, з кращою і через те ще більше ремствують та бідкаються.
Тепер мені майже нічого не бракувало. Мені здається, що страх перед цими людьми-звірами і, як наслідок його, повсякчасний клопіт про свою небезпеку зробили мене байдужішим до життєвих вигод і притупили мою винахідливість. Я, наприклад, так і не здійснив одного свого гарного плану, що якийсь час дуже цікавив мене. Я дуже хотів зробити з ячменю солод і зварити пиво. Правда, ця витівка була досить-таки химерною, і я часто докоряв собі за своє недоумство. Я добре знав, що для здійснення цього плану мені бракувало багато такого, чого не можна було дістати. Передусім, у мене не було бочок, щоб зберігати пиво, і я, як уже сказано, ніяк не міг зробити їх, хоч витратив багато тижнів і навіть місяців на марні спроби домогтись успіху в цій роботі. Далі, в мене не було ні хмелю, ні дріжджів, ні казана чи казанка для кип’ятку. Проте я певен, що, якби ці кляті дикуни не нагнали на мене страху, я взявся б виконати цей план і, може, дійшов би свого, бо, коли я розпочинав якусь справу, то рідко кидав її, не довівши до кінця. Але тоді
