Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

Саме тоді, коли приїхали батькові люди, господиня Північних покоїв, трохи одужавши й задумавшись над своїм непевним сімейним життям, вирішила: «Хіба варто залишатися в цьому домі й чекати, поки чоловік зовсім мене покине, й стати ще більшим посміховиськом?..» Зважаючи на те, що участь у переїзді її старшого брата Сахьое-но камі, що належав до високої знаті, приверне зайву увагу, батько прислав по неї Цюдзьо, Дзідзьо та Мімбу-но тайфу з трьома каретами. Хоча ніхто із служниць не сумнівався, що саме так і станеться, вони гірко заплакали, відчувши, що скінчилося їхнє життя в цьому давно знайомому домі. «Навряд чи ми всі зможемо служити в новій незвичній і тісній оселі», — бідкалися одні служниці. Інші, вирішивши повернутися, коли все владнається, негайно роз’їхалися по домівках, забравши з собою своє жалюгідне майно. Решта, незалежно від рангу, здригаючись від ридань, що не віщували нічого доброго, збирали речі, потрібні господині. Лише дітей, які гралися вдома, ніщо не бентежило, коли, покликавши їх до себе, мати крізь сльози сказала: «Я вже змирилася зі своєю гіркою долею. Ніщо не змушує мене далі жити в цьому світі й перейматися тим, що зі мною станеться. Але у вас все життя попереду, і я не хотіла б залишити вас напризволяще. Хоч би що там сталося, донька житиме зі мною. А сини, як і раніше, зустрічатимуться з батьком. Тільки боюся, що він уже не приділятиме їм колишньої уваги і їхнє становище в світі буде дуже хитким, без надійної опори. Поки живий принц Сікібукьо, сини можуть сподіватися на пристойне становище при дворі, та, оскільки світ перебуває під владою двох міністрів, то синам, належним до роду, що накликав на себе їхню немилість, буде важко вибитися в люди. От чому навіть у наступних народженнях я страждатиму, якщо мої убогі діти поневірятимуться світами». Хоча діти ще не розуміли глибокого змісту цих слів, але скривили обличчя і заплакали.

«І в старовинних повістях можна прочитати, як навіть батько, що сумлінно ставився до своїх дітей, з плином часу, піддавшись примхам чужої людини, нехтує ними. А на Удайсьо, якого тільки для годиться можна назвати батьком, тим паче важко покладатися. Навіть, коли діти були поруч з ним, він майже не звертав на них уваги та й годі...» — скаржилася годувальниці та служницям головна дружина Хіґекуро.

А тим часом, коли день дійшов кінця й, здавалося, ось-ось випаде сніг, настав навдивовижу сумовитий вечір. «Небо загрозливо темніє! Не гайтеся!» — нагадували брати, а головна дружина, втираючи сльози, задумливо дивилася на сад. Дів­чинка, колишня батькова улюблениця, думала: «Як же я поїду, навіть не попрощавшись? Невже нам судилося більше не зустрічатися?» І вона як стій упала долілиць. Мати напоумляла її словами: «О, як мені прикро за твою поведінку!» Але дівчинка не відповідала, а тільки думала: «От було б добре, якби хоч зараз батько приїхав!» А хіба він міг повернутися в таку пізню пору? Від самої думки про те, що тепер хтось інший сидітиме біля її улюбленого стовпа в східній частині покоїв, дівчинка з відчаю написала на аркушику темно-брунатного паперу кілька слів і, вклавши його у тріщину на стовпі, приколола шпилькою:

«Якщо сьогодні я

Цей дім покину назавжди,

Ти, стовпе кипарисовий[219],

Що служив мені опорою,

Не забудь мене...»

Сльози, стікаючи по її щоках, заважали їй писати.

«Та годі! — квапила її мати й додала:

Навіть якщо за нами

Сумувати буде

Стовп кипарисовий,

У цьому домі тепер ніщо

Вже нас не втримає».

Служниці головної дружини Хіґекуро також зажурилися, бо кожна мала свої причини для смутку. Схлипуючи, вони дивилися на сад і думали про те, що відтепер їм не вистачатиме цих квітів і дерев, яких раніше вони не помічали.

Служниця Моку залишалася в домі Хіґекуро, а тому служниця Цюдзьо сказала їй:

«Якщо струмок цей

І далі поміж камінням

Жебонітиме,

То чого ж берегиня дому

Його покидатиме?

Ніколи я не думала, що наша розлука буде настільки гіркою».

«Та що ви кажете?

Хіба вода в струмку,

Що між камінням жебонить,

Замерзнути не може так,

Що відображення свого я не побачу?

О, так...» — відповіла Моку і заплакала.

Карети виїхали з двору, і дружина Хіґекуро довго озиралася на дім, утративши надію побачити його знову. Своїм поглядом вона ловила верхівки дерев у саду, аж поки і вони «не зникли з очей». І зовсім не тому, що вони «біля дому твого» [220]. Бо хіба вона могла не сумувати за домом, в якому прожила стільки років?

Зустріч у батьківському домі була сумною. Мати, ридма ридаючи, дорікала принцові Сікібукьо, своєму чоловікові: «Хоча ви запевняли мене, що вважаєте Великого міністра своєю надійною опорою, я завжди відчувала, що він з попереднього народження був вашим ворогом. Хіба не з його вини з нашою ньоґо обійшлися так несправедливо[221]? Щоправда, ви, як і багато інших людей, вважали, що це була відплата за давню, з часів його заслання у Сума, затаєну образу, якій, як на мене, не може бути виправдання. Якщо Великий міністр відчуває до своєї дружини пані Мурасакі таку гарячу любов, то, як часто ведеться у світі, мав би сприяти і всім її близьким. Тому його поведінки я не розумію. А тепер він затіяв ще дивнішу річ: взяв на виховання дівчину невідомого походження[222], а, переситившись нею, вирішив віддати її Удайсьо, людині доброчесній і нелегковажній. Та це щось просто нечуване!» Вона кричала і ніяк не могла заспокоїтися.

«Годі вже, я не хочу більше вас слухати! — перебив її принц. — Та як ви смієте паплюжити ім’я міністра, про якого ніхто у світі лихого слова не може сказати! Як будь-яка розумна людина, він, напевне, усе зважив заздалегідь і вирішив, як треба відплатити за образи. Я винен перед ним, і в цьому моє нещастя. Назовні він не виказує, яких страждань зазнав унаслідок вимушеного заслання, але надзвичайно продумано вивищує вірних друзів і понижує зрадливих, відплачуючи усім по заслузі. І тільки мені, саме як близькому родичеві, влаштував винятково славетне відзначення мого п’ятдесятиріччя. Воно набуло привселюдного розголосу, і нам не варто про це забувати...» Останні слова так розлютили дружину, що вона вибухнула прокльонами. Давався взнаки її непокірний, сварливий норов.

Довідавшись, що дружина переїхала до батька, Хіґекуро обурився: «Що за безглуздя? Адже такі ревнощі можуть вибухнути тільки між молодим подружжям. Втім, я впевнений, що сама дружина на таке не зважилася б. До цього нерозсудливого вчинку її, напевне, спонукав принц». Згадавши про дітей і про можливу погану славу у світі, Хіґекуро вкрай засмутився.

«Сталося щось неймовірне, — повідомив він Тамакадзурі. — Але, може, без неї нам буде краще. Щоправда, досі я вважав, що зі своїм лагідним характером вона зможе тихенько жити де-небудь у віддалених покоях, нікому не заважаючи. А її раптовий від’їзд — не що інше, як справа рук принца Сікібукьо. Тож