Стара хвороба - Володимир Миколайович Верховень
Так, не можна було заперечувати, що будь-кому приємно заснути на мить, а потім прокинутися на грудях коханої людини, а якщо і не коханої, то тієї, якій довіряєш.
У цю мить Зулейсі спало на думку й інше. Голова, яка лежала на грудях цього молодого і пристрасного чоловіка, плече, що він стискав долонею, врешті-решт належали тій, яка кілька років доводилася йому дружиною. Насправді неможливо було уявити, щоб ця голова і це оголене тіло, з якими пов’язано стільки спогадів, не викликали в ньому жадання і пристрасть.
Але Зулейха, попри всю свою спостережливість, не помічала в чоловікові нічого крім спокою і турботи людини, яка тримає на руках хвору чи просто заснулу сестру.
І цей глибокий спокій, котрий не піддавався жодним логічним поясненням, почав Зулейсі несподівано здаватися ознакою величезної кривди.
Машина несподівано зупинилася перед мостом. Юсуф заговорив із шофером, і Зулейсі довелося підвести голову. Аби більше скидатися на людину, яка щойно прокинулася, вона широко розплющила очі. Якби Юсуф звернув на неї увагу в цю хвилину, то з ясного і сповненого глибокої задумливості погляду він би зрозумів, що Зулейха вже давно не спить.
Юсуф повільно вивільнив руку, якою притримував дружину, і пояснив:
— Ви так стомилися, що задрімали. У вас голова нахилилася. І мені довелося вас підхопити. — Потім вийшов з машини і простягнув їй руку, щоб допомогти вийти: — Сподіваюся, вам не важко буде трохи пройтися пішки. Зовсім трохи, кроків сорок-п’ятдесят.
Поряд з мостом висіла табличка, яка свідчила, що вантажному транспорту і автомобілям забороняється по ньому їхати.
Зулейха прочитала її і розгублено спитала:
— Що ж нам робити?
Юсуф знизав плечима і насмішкувато сказав:
— Поїдемо, звичайно. А що нам ще залишається? Не кидати ж машину.
— Так, але ж це небезпечно. Якщо тут почепили таку табличку…
— Ваша правда… Але поки ви спали, то й не помітили, як буквально за дві хвилини до нас звідтіля мостом проїхав пікап… А він куди важчий за наше авто, принаймні, вдвічі. Там, де він проїхав, наш автомобіль хоча б раз вже напевно легко проскочить.
Водій докинув і свої зауваження, посміхаючись крізь вуса:
— Та якщо так дивитися, то небезпечно було і вчора, і тиждень, і місяць тому… Але тепер нарешті гроші знайшлися, скоро відремонтують…
Коли Зулейха побачила, що, висадивши її з машини, Юсуф сам приготувався сісти в неї знову, спитала:
— А як же ви?
Юсуф із смішком відповів:
— Мені, чесно кажучи, вже добряче набридло ходити пішки. — А потім додав тихим голосом, так щоб не почув водій: — Навіть якщо можливість небезпеки буде одна на мільйон, все одно потрібно робити тільки так… Ніколи не можна кидати водія самого.
Сторонній людині така поведінка могла б здатися або дитячою бравадою, або донкіхотством. Але Зулейха так не думала, бо знала, що це його природжена шляхетність, яка йде від родинних традицій предків-деребеїв. Їй пригадалась одна подія, що сталася в перший рік їх спільного життя.
Якось опівночі, коли надворі періщив дощ, усіх жителів маєтку розбудив різкий грюкіт у двері. Порушником спокою виявився староста Омер Чавуш, поруч з ним стояв пастух, який дуже затинався і закашлявся від швидкого бігу.
Пастух помітив, як двоє дивно одягнених людей зайшли до каменоломень з боку кошар. Він не наважився до них підійти, бо не знав, що вони збираються робити, і побіг мерщій будити старосту.
Омер Чавуш похапцем натягнув на себе чоботи і кожух, озброївся, але все одно прийшов до господаря, щоб повідомити про непроханих гостей.
Юсуф, не кажучи ні слова, одягнувся, поклав у кишеню пістолет, який завжди лежав у головах у нього в кімнаті, зняв хлист, що висів на стіні, і вийшов на вулицю.
Коли Зулейха побачила, як свекрушине обличчя зблідло, немов полотно, і як та, нервово тереблячи руками кінці головної хустки, стала молитися, спитала:
— Ханим, а хто ці люди?
Зулейха помітила, як розширилися від хвилювання очі старої жінки, коли вона їй відповіла:
— Може, втекли з в’язниці або з армії. А може, й розбійники. Хто ж їх знає, дочко.
— Значить, це небезпечно?
— Звичайно, дочко.
— Тоді чому ви дозволили своєму синові піти?
— Та хіба ж він мене послухає, дочко?.. А якщо він не піде, то хто ж тоді?
— Є староста. Робітники.
— Це все наймані люди… А тут зовсім інша річ… Якщо є небезпека для життя, дочко, то завжди голова родини йде. Той, кого називають беєм…
Навіть зараз Зулейсі здавалося, що вона бачить те страждання, змішане з наївним захопленням і гордістю, яке світилося в очах старої жінки.
Розділ шістнадцятий
Переїхавши через міст, автомобіль невдовзі зупинився на краю безлюдного пляжу, білосніжний пісок якого тут і там виблискував під променями сонця, наче перламутрові черепашки.
Вода відступила так далеко, що важко було визначити на око, де ж закінчується пляж і власне починається море.
Юсуф вистрибнув з машини і, набравши повні жмені піску, підніс їх до обличчя Зулейхи:
— Погляньте, ви коли-небудь бачили такий же красивий і чистий пісок? Ми на найкращому пляжі в світі… Ось тільки його пустельність навіює на людей смуток… — Потому він додав: — Тепер ви розумієте, навіщо потрібний купальний костюм, що я купив в Айвалику?
Зулейха, сміючись, запитала:
— То він для мене?
— Ви приємно відпочинете на цьому пляжі. Всі свої хвороби залишите на березі, а на «Ташуджу» повернетесь бадьорою і здоровою. Ми вас тут залишимо наодинці, а за кабінку вам правитиме машина. Самі ж трохи пройдемося — до села Алтинова — вип’ємо там кави… Ви можете робити все, що душа забажає — роздягатись, одягатись, лежати на пляжі. Самі будете дивитися, як діло піде… Коли надокучить і ви надумаєтеся повернутися — посигнальте нам клаксоном. Адже ми, по суті, всього за два кілометри від Дікилі. Якщо дивитися он з тієї скелі, то видно навіть його будиночки… А якщо ген-ген побачите дим, так це напевно «Тажуджу» нас чекає.
Вода, либонь, так нагрілася, що була ненабагато прохолодніша за розпечене повітря. Зулейха повільно йшла вперед по піску і думала, що помітить, як увійшла в море, лише коли ноги відчують пружний опір води.
Пісок на морському дні виявився таким же дрібним і білим, як на березі. На поверхні не було помітно ні цяточки крім зелених полисків легких водних брижів, що розходилися від рухів Зулейхи.
Зулейха зауважила, що, хоча вона пройшла вже чималу відстань, вода все ніяк не доходила їй до пояса. Їй здавалося, що коли захоче, то вона
