Стара хвороба - Володимир Миколайович Верховень
Коли Юсуф хотів торкнутися пальцем до незрозумілих плям, які було погано видно при світлі місяця, Зулейха, ледь скрикнувши, відсмикнула руки:
— Не торкайтеся… Ви теж прилипнете!
— Гаразд, але хоча б поясніть мені, що сталося.
— Ви мене залишили спати в шатрі… Але я не змогла заснути. Місяць над бором був такий гарний. І я, нічого вам не сказавши, тихо вийшла… Поки я гуляла, до мене прилипла смола з дерев. А коли руки забруднилися ще й травою, землею та піском… Я знайшла воду і вимила руки, але від води смола лише затверділа… І хоч як я старалася, вона тільки дужче прилипала.
— А чому ви мене не розбудили?
— Не знаю… Думала, ви розсердитеся…
— Гм…
Юсуф дивувався, як Зулейха — завжди така незалежна і горда — зараз розмовляла зовсім як маленька дитина, схиливши голову, надувши губи, дитячим голоском і зовсім недоладно… І такі були не схожі на її звичайну манеру говорити слова «не знаю», «ви розсердитеся». Але Юсуф вирішив не зважати на це. Розставивши ноги, як справжній моряк, він поглянув угору і задумався.
Трохи перегодом він мовив:
— Не переймайтеся, щось придумаємо… Тут може допомогти гас. Жодних інших хімічних речовин у мене зараз під рукою немає, отож спробуймо це…
Він зняв згаслу гасову лампу з гілки над столом, поставив на землю і вмочив у гас кінчик невеликого рушничка.
Зулейха з тим же виглядом, що й раніше, спитала:
— У нас вийде?
— Можливо… Ви тільки не хвилюйтеся. Не вийде, разом поплачемо і вже напевно щось та придумаємо вранці.
— Вранці? Чекати до завтра з такими руками? Я не зможу…
— Якщо нічого не вийде, замотаємо вам руки шматиною. У нас у провінції перед весіллям долоні мастять хною, замотують і залишають до ранку… Мені здається, що й вам мастили…
— Та я збожеволію!
— А наші жінки не божеволіють, бідолахи. Підійдіть ближче, я гляну. Якщо ви так нахилитеся, то впадете… Краще сядьте…
Зулейха все з тією ж дитячою невдоволеністю опустилася на коліна на землю і простягла обидві руки Юсуфу.
Юсуф закотив рукави її блузки до ліктів і взявся до діла.
Спочатку здавалося, що сподівалась вона даремно і все це приведе лише до того, що в смолі вимажеться ще і Юсуф. Але Юсуф завжди добивався свого. Він завзято тер промащеним рушником руки і долоні Зулейхи, намагаючись відколупати прилиплу смолу нігтями.
— Ви не ображайтеся, я вас тут трохи помучу…
— Нічого… Може, спробуєте пошкребти цими скалками?
Юсуф мимоволі посміхнувся:
— Ну, не кваптеся ви так. Потерпіть ще трохи.
— Тут річ не в терпінні… Нерви…
— Результат той самий… Чому ж ви так нервуєте?
— Я взагалі не нервова… Є навіть такі, хто говорить, що моя холоднокровність доходить до крайнощів… У поганому розумінні цього слова. Холодна людина, яка так лякає світ…
— Та годі, Аллах з вами… Радійте, з’явилися ознаки того, що смола відстає. Хай живе гас! Ось чому його так цінують англійці… Цікаво, а що мені буде за мої послуги?
— Що ви хочете?
Юсуф заусміхався, не пояснюючи чому, а потім, щоб Зулейха не подумала чогось поганого, сказав:
— Траплялося, що в армії ми мили один одного. Чого лише не навчилися біля армійського вогнища, але вашому батькові мені допомагати не доводилось… Не знаю навіть, як вам і сказати… Він відчував дивну відразу до допомоги, якщо це стосувалося його тіла… Окрім тих випадків, коли був поранений, він усіляко уникав, щоб його розтирали чи навіть просто мастили йодом спину.
— І він не дозволяв відмивати собі руки, як учинила його дочка…
— Я не це хотів сказати. Це винятковий випадок… Навіть навпаки… Я мав на увазі, що вам передався його характер.
— Ви так думаєте?
— Це справді так. Наприклад, я не пригадаю, що б ви бодай раз, коли були хворі, звернулися до мене по допомогу…
Через якийсь час операцію з відтирання було успішно завершено.
Зулейха не забрала своїх рук з рук Юсуфа і лише мовчала, злегка нахиливши голову набік.
Юсуф серйозним голосом сказав:
— А якщо нас з вами хтось побачить зараз, га?
Зулейха поглянула на білу, залиту місячним сяйвом землю, на їхні тіні, що вимальовувалися з чіткістю джина. На схилені голови, які майже торкалися, коли вони сиділи навколішки, на своє волосся, що спадало на оголене плече. Ледь здригнувшись, вона відповіла:
— Не знаю, а що?..
— А от скажуть, що модниця ханим не діждалася ранку. Звеліла їй манікюр при місячному світлі робити.
Юсуф розсміявся, Зулейсі теж знехотя довелося його підтримати і відповісти дотепним жартом:
— Або що граються маленькі діти… Не знаю, як називається, але справді є така гра… Малюк має покласти руки на розкриті долоні іншого…
— Авжеж, авжеж… Я теж назви не знаю… Але коли був маленьким, ми весь час в неї гралися. Ми, сільські, не такі зніжені, як ви. Лупцювали щосили один одного і не стогнали: «Ой, мене побили». У мене був друг на ім’я Омер. Він помер від тифу під час війни. Ми з ним в дитинстві кілька років провели разом. Так про що це я розповідав?.. Ах так. Якось я з Омерчика грубо пожартував… Одного дня ми, як завжди, гралися на березі річки. Я затис голку між середнім і вказівним пальцями. Ось так. Тільки кінчик зверху стирчав. Бідолаха Омер був такий розлючений, що нічого не бачив, і не помітив її… Тож коли він, примовляючи «бац», ударив мене долонькою по руці…
Пояснюючи Зулейсі правила гри, Юсуф водив руками по її вологих руках, не припиняючи їх перевертати і розглядати з усіх боків. Він розгинав кожен палець, щоб натягнути шкіру на долоні, і водив пальцем по лініях руки.
Потім різко підвівся і сказав:
— Ну ось, думаю, що все… Трохи, правда, залишився запах гасу, але й він до ранку вивітриться…
Зулейха теж устала:
— Ще раз дякую.
— Нема за що, до ваших послуг, ханим.
Коли Юсуф це говорив, у його тоні відчувалася офіційність.
Зайшовши до шатра, Зулейха обернулася і поглянула крізь нещільно завішений полог. Вона побачила, як Юсуф перемішав ногами хвойні голки в тому місці, де спав, і, ніби йому більше не подобалась така постеля, повільно побрів до соснового бору і зник з очей.
Розділ п’ятнадцятий
Зулейха прокинулась ще удосвіта і тепер лежала з розплющеними очима. Вона почувалася розбитою і знервованою, адже їй не вдалося відпочити й двох годин. Її сон потривожило сонячне світло. З
