Престиж - Крістофер Пріст

19 серпня 1895

Цього вечора я рано повернувся зі студії, бо лишив удома якусь дрібницю (не пригадую, що саме). Спершу я завітав до Олівії і був, м’яко кажучи, здивований, коли побачив Рута в її вітальні.

Слід зауважити, що після придбання будинку № 45 на Ідмістон-Віллас я зберіг попереднє планування — два окремих помешкання. Поки я був одруженим із Джулією, ми вільно пересувалися з одного приміщення до іншого, але відтоді як до мене перебралася Олівія, ми живемо нарізно, хоча й під одним дахом. Це дозволяє нам дотримуватися правил пристойності і водночас не брати на себе зобов’язання, адже обоє надаємо перевагу вільним стосункам. Живучи на два господарства, ми з Олівією, ясна річ, можемо відвідувати одне одного, коли нам заманеться і без зайвих церемоній.

Піднімаючись сходами, я почув сміх. Коли я відчинив двері її помешкання й увійшов до вітальні, Олівія і Рут відчайдушно веселилися. Побачивши мене, вони відразу замовкли. Олівія мала сердитий вигляд. Рут спробував підвестися, проте захитався і знову опустився в крісло. На мою превелику досаду, я угледів на столі відкорковану пляшку джину, а поряд із нею ще одну — порожню. І Олівія, і Рут тримали в руках повні келихи.

— Що це означає? — спитав я у них.

— Я хотів зустрітися з вами, містере Енджер,— відповів Рут.

— Ти знав, що я репетирую в студії,— парирував я.— Чому ж ти не пішов туди?

— Любий, Джері просто зайшов випити,— втрутилася Олівія.

— Тоді йому час забратися звідси!

Я розчахнув двері, вказавши йому на вихід. Попри сп’яніння і нетверду ходу, Рут моментально зник з очей. Коли він промчав повз мене, я відчув його кислий віддих.

Відбулася неприємна розмова з Олівією, але я не хочу переповідати деталі. Зрештою ми попрощалися, і я пішов до себе, налаштований узятися за перо й описати те, що сталося. Мною опанували різні почуття, про які я волію мовчати.

24 серпня 1895

Сьогодні дізнався, що Борден вирушає на гастролі краї­нами Європи й Близького Сходу. Цікавий факт: він не має наміру демонструвати свою версію трюку з двома ящиками.

Ґескет Анвін повідомив мені про це під час нашої сьогоднішньої зустрічі. Я жартома висловив надію, що коли Борден дістанеться Парижу, він матиме нагоду покращити свою французьку й переконливіше імітувати французький акцент.

25 серпня 1895

Мені знадобилася ціла доба, аби усвідомити, що Борден зробив мені послугу. Щойно збагнув, що за його відсутності немає сенсу виконувати номер з ящиками. Я негайно — і без жодних докорів сумління — розпрощався з Рутом.

Коли Борден повернеться з-за кордону, я знайду заміну містеру Руту або взагалі відмовлюсь від цього трюку.

14 листопада 1895

Ввечері ми з Олівією востаннє виступали разом на сцені театру «Фенікс», що на Черінг-Крос-Роуд. Дорогою додому ми ніжно трималися за руки на задньому сидінні кебу. Після звільнення містера Рута наші стосунки поліпшилися. (Я дедалі рідше зустрічаюся з міс Макферсон.)

Наступного тижня я вирушаю до Рідингу, де маю короткий ангажемент у театрі «Роял-Каунті»; моєю новою асистенткою буде молода дівчина, з якою я тренувався впродовж двох тижнів. Її звуть Гертруда, вона наділена гарним гнучким тілом і нагадує китайську порцелянову ляльку як личком, так і мізками. Гертруда є нареченою мого нового помічника — теслі й техніка Адама Вілсона. Я добре плачу обом і цілком задоволений їхньою роботою.

Варто зазначити, що Адам дуже схожий на мене зовні, і хоча я поки що не порушував цю тему, схиляюсь до думки замінити ним Рута.

12 лютого 1896

Сьогодні я зрозумів значення вислову «Кров крижаніє в жилах».

У першій половині програми я виконував традиційні карткові фокуси. Зазвичай я прошу добровольця з пуб­ліки обрати якусь карту і розбірливо написати на ній своє ім’я. Потім я забираю у нього карту, розриваю її на шматочки й розкидаю ці клаптики по сцені. Наступної миті я демонструю глядачам металеву клітку з живою канаркою. Коли доброволець приймає від мене клітку, вона дивовижним чином складається (канарка кудись зникає), і в його руках залишаються ґрати, за якими видніється одна-єдина карта. Витягнувши її, він бачить власне ім’я, написане його рукою. Фокус закінчується, і доброволець вертається на своє місце.

Сьогодні, завершуючи трюк, я сліпуче усміхався пуб­ліці, очікуючи овацій. Аж раптом мій помічник за­кричав:

— Стривайте! Це не моя карта!

Розвернувшись до нього, я побачив, що цей бовдур стоїть із залишками клітки в одній руці і з гральною картою в іншій. Він силкувався прочитати напис.

— Дозвольте глянути! — театрально вигукнув я, відчуваючи, що припустився помилки, коли висував карту. Настав час відволікти людей раптовою появою величезної кількості кольорових стрічок, які я завжди тримаю напоготові для таких випадків.

Я спробував вихопити у нього карту, але ситуація лише погіршилася.

Вивернувшись, він тріумфально закричав:

— Тут щось написано!

Чоловік явно грав на публіку, хизуючись тим фактом, що переміг фокусника його власною зброєю. Аби врятувати свій номер, я таки вирвав карту з його пальців, після чого обрушив на нього потік різнобарвних стрічок, дав знак диригенту і попросив глядачів по­аплодувати нам, поки я відводив цього задираку до його місця.

Під грім оркестру та рідкі оплески я стояв, неначе паралізований, читаючи повідомлення на карті:

«Я знаю, де ти зустрічаєшся з Шейлою Макферсон. Абракадабра! Альфред Борден».

Карта виявилася бубновою трійкою — саме її я підсунув добровольцю.

Гадки не маю, як мені вдалося закінчити показ, але я викрутився.

18 лютого 1896

Минулого вечора я поїхав до Кембриджу, де Борден виступав у театрі «Емпайр». Він веселив публіку різними жартами й байками, готуючись до демонстрації стандартного трюку з шафкою. Аж тут я підскочив і привселюдно викрив його, оголосивши, що асистентка вже сховалася всередині шафки. Потім я квапливо пішов геть і озирнувся тільки один раз, злорадно пересвідчившись, що показ перервано і завіса опускається.

Трохи згодом я, несподівано для самого себе, подумав, що заслуговую на покарання. Докори сумління мучили мене впродовж усієї поїздки в холодному безлюдному вагоні лондонського поїзда. Тієї непроглядно темної ночі я мав удосталь часу на роздуми. Я гірко шкодував про те, що накоїв. Легкість, з якою я зірвав чужий номер, сповнила мене жахом. Магія — це ілюзія, тимчасовий відхід від реальності заради розваги публіки. Яке право мав я знищувати цю ілюзію? (І яке право мав він чинити так само зі мною?)

Багато років тому, коли Джулія втратила нашого первістка, Борден надіслав мені листа з вибаченнями. З мого боку було нерозумно — дуже нерозумно! — відштовхнути його. Нині я всім серцем бажаю припинити нашу ворожнечу. Допоки двоє дорослих чоловіків пуб­лічно знущатимуться один над одним і зводитимуть відомі лише їм рахунки, які вже починають тьмяніти в їхній пам’яті? Так, свого часу Джулія постраждала від ганебних дій цього блазня і я мав усі підстави ненавидіти його. Але відтоді спливло чимало води.

Дорогою до станції «Ліверпуль-стрит» я напружено розмірковував про можливі шляхи примирення. Минула доба, а я так і не знайшов рішення. Треба зробити над собою зусилля, написати йому листа, закликати покласти край нашій війні й запропонувати зустрітися віч-на-віч, аби владнати всі конфлікти.

20 лютого 1896

Сьогодні, розібравши кореспонденцію, Олівія прийшла до мене й оголосила:

— Отже, Джері Рут сказав правду!

Я спитав, що вона має на увазі.

— Ти досі зустрічаєшся з Шейлою Макферсон, чи не так?