Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук

немов будівля на піску, і все, що я й мені подібні завоювали, привласнили собі, здавалося, навічно: людей, простори, ріки, моря і навіть небо, – було в нас ураз відібрано, я залишився на старості літ сам, без маєтку, дітей та внуків, бо ж не надбав нічого, а як міг надбати, коли тільки знищував, й заслужив собі цим лише на зневагу й на вічний страх перед розплатою…

Й тоді, на моє щастя, вибухнув у пам’яті стовп вогню – то горіла сільська хата, на дах якої я вилив каністру солярки. Це був мій перший подвиг у війні з інакшими, ніж я, людьми, те полум’я мене огріло, втішило своєю знищувальною величчю й нагадало, що в його світлі я пройшов через усе життя – переможний, злий і безпощадний. Це видмо ствердило, що я прожив у силі й героїці, проте воно ще й освітило силует тендітної й незмірно вродливої дівчини, пам’ять про яку я завжди намагався вбити; той образ зринув ураз перед моїми очима й нагадав, ким я міг би стати, якби та дівчина пішла зі мною…

Й тоді я втямив, що не забував її ніколи, а тепер, коли моє звичне життя зупинилося, лик дівчини зримо постав переді мною всією своєю солодкою звабою. І вже я нічого більше не бачив, тільки смолоскип палаючої хати й освітлену полум’ям постать прекрасної діви…

Тож, обкрадений до голизни, я подався до того місця, де вперше її зустрів. Продерся крізь хащі у Слинявську видолину, та не знайшов там жодного житла, й страшно мені стало, бо вороття назад не було – позаду зосталася тільки пустка серед велелюддя, а в ній – ненависть і примара помсти… Втім я побачив на горбі, порослому вільшиною, єдину уцілілу з усієї Гуцулівки хату, що прозирала чорним ґонтом крізь просвіти між деревами. І я пішов туди.

Зайшов на подвір’я й зупинився: біля повітки поралася жінка, на скрип хвіртки вона повернула голову. Була вже не молода, але вродлива – я впізнав її, ту саму, що лежала зв’язана на возі, за яким біг якийсь хлопчисько й розпачливо кричав: «Віддай, віддай її мені!»; ту саму, якій я розв’язав руки, посадив біля себе й шалено цілував, зазнаючи першого й останнього в житті блаженства… А жінка мене не впізнала, вона й досі не знає, хто я…

Дідова мова обірвалася, Святослав глянув на вікно, та за ним не було нікого. Й тоді на горіховій галузі пугукнув схожий на діда пугач, за тим птах тихо злетів угору й сів на пощерблений димар.

Тоді перед очима Святослава спливла ще одна візія. Він стояв у проймі відчиненої хвіртки, не зважившись ступити й кроком на подвір’я, заросле будяками й кропивою, а кучерявий спориш потягнувся батогами аж до порога й покрив його рудим кожухом. Й Климчук відчув себе знову непрошеним гостем – на своїх власних поминках: рідний двір зчужів, і знайомими для нього залишилися хіба що заховані поза грабиною порослі чагарниками схили, на яких колись толочили трави діти, які згодом стали коханцями – на білому рясті в гаю біля Слинявки.

Святослав спонамірився спуститись у яр до потічка, та в ту мить побачив, як з хати вийшли двоє старих людей, вони посідали на порозі, довго мовчали призажурені, й урешті озвався дід у сталінці й поношеному кітелі:

«Хто ж це знову приходив?… О, ніколи не буде нам спокою на чужому місці, та ще цей пугач, трясця йому, загніздився в горісі й лихо віщує. І завжди думаю, хто б не заглянув на наше прокляте подвір’я: господар повернувся й ніколи вже не вступиться з обійстя…»

Жінка мовчала й дивилася на чужака, що стояв у проймі прочиненої хвіртки, й здалося Святославові, що вона намагається його впізнати. Врешті жінка зітхнула й відвернула голову від діда, уникаючи його погляду.

«То я питаю, ти часом не знаєш, хто то був?» – вперто дознавався старий.

«Та звідки маю знати?» – відказала жінка, не повертаючи голови.

«Вічна покута на цій займанщині», – простогнав дід і сидячи задрімав.

«Неспокутна…» – промовила сама до себе жінка.

Святослав довго ще стояв у проймі хвіртки і з німою скрухою дивився на запустіле подвір’я, на чорні ями вікон, на закожушений споришем поріг, де не залишилося навіть тіней від двох старих людей, та на розвалений димар, з якого виглядав сліпий при дневі пугач.

Спускався поволі в зарослий грабиною яр. І враз став, мов укопаний, стрепенувся, та не оглянувся назад, коли на замшілому даху, висунувши з димаря круглу голову, моторошно зареготав пугач.

2004

Лісова повість
І

На околиці Матіївського лісу – там, де берези, повтікавши із сивої букової мотороші, утворили білошумне озеро, заховалась облицьована жовтими смерековими латами шкатулка лісничівки. З блідо-зеленої каламуті молодої березини стрімко вистрілювали в небо два биті ґонтом шпилі, й на одному з них покручувався від подиху вітру флюгер у вигляді срібного оленя, а на другий опустився вирізаний із блискучої «нержавійки» мисливський сокіл – родові