Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук

За кілька днів після того, як пропав невість-куди підозрілий прошак, на світанку оточили зусібіч Слинявське урочище червоні карателі, й було їх як трави та листу; курінь Скуби зайняв кругову оборону – за кожним деревом стояв упівець; бій тривав до надвечір’я, багато партизанів полягло й курінний загинув, а вночі зажевріло небо – то горіли крайні гуцулівські хати.

Святослав зник з дому, як тільки почалася стрілянина, й батько не шукав його: може, вислизне з оточення і в якомусь селі заховається хоча б приймаком в маючого господаря, бо ж карателі не випустять нікого із западини, всіх тут покладуть… Перебувши ніч у хащівнику, хлопець удосвіта добирався понад болотяним потоком до протилежного кінця хутора, де Ганнусина хата; з Кропивищанського узвору засвистіли кулі – то відступала в гори рештка бійців куреня Скуби й стримувала облавників, які її переслідували, й здавалося Святославові, що гарячий свинець прошиває його тіло й шипить, згасаючи в крові, проте він жив, бо мусив жити, поки не добіжить до Ганнусиного подвір’я… А вона лежала за хлівом, припавши до землі, ніби намагалася пірнути в неї; дівчина несамовито закричала, коли Святко схопив її за руку й поволік за собою в потоки, бо здалося Ганнусі, що то забирають її карателі.

Вирвалася від хлопця й побігла до хати – під захист батька й матері, та лежали вони зв’язані на долівці; побачивши дівчину, енкаведисти і її схопили й зв’язали їй руки за спиною; «Чого ти вернулася, – прохрипів Юра, – нас хочуть живими спалити!»

Партизани тим часом відступали в Кропивищанські узвори, стрілянина вщухала, а тоді знявся над хутором розпачливий лемент: солдати виводили з хат пов’язаних людей і кидали їх, немов дрова, на вози, що підоспіли бездоріжжям зі Спаса.

Правили кіньми карателі, фіри запруджували долину над Слинявкою, розверталися на багновищах – і потягнувся до далекого тракту моторошний караван. Святко без тями біг за возом, на якому лежали Ганнусині батьки й вона сама, він чіплявся руками за розвору й благав солдата, який правив кіньми, щоб узяв його з собою, та поцілила хлопця в ногу сліпа куля, й він упав у твань.

Вози виїжджали на тракт, хтось підібрав Святослава й посадив між полудрабки, й тоді він побачив, як його минала фіра з Терлюками, що була застрягла в болоті; Ганнуся скрикнула «Святку, Святку!», поранений хлопець сповз із воза й пошкутильгав за Ганнусиною фірою, благаючи погонича: «Віддай, віддай мені Ганнусю!..» Й на все життя запам’ятав Святослав ошкірене жорстоким усміхом обличчя молодого енкаведиста; той кинув, оглянувшись: «Што, ентой вот красавіци захатєл?», і вдарив Святослава карбачем по спині.

Хлопець упав на обочину дороги й лежав там, поки хтось не вкинув його на воза, в якому покотом лежали пов’язані батько й мати, – хата Климчуків була крайньою, й віз у валці тягнувся останнім… І ще – теж на все життя – затямив Святослав найстрашніше: коли валка виїхала на тракт, вояк розв’язав Ганнусині руки, посадив її біля себе на передок, взяв у долоню її косу, відкинув назад дівочу голівку і впився у її уста… Святослав чекав, що вона буде пручатися, кричати, кусатись, та Ганнуся немов зімліла в обіймах солдата, прилипла до нього, як колись до Святослава в любощах, й вибухнуло кров’ю хлоп’яче серце: він побачив, як дівочі руки оповивають шию напасника…

Караван потягнувся трактом до Міста, й людський лемент заглушила пісня карателів: «Расцвєталі яблоні і груші, вихаділа на бєрєг Катюша!»

Гірко стало Святославові, що не заболіло йому в грудях від цих згадок, пролетіли вони крізь свідомість, немов чужі, приналежні іншій людині. А так воно й було: Климчук щойно згадав про когось уже неіснуючого на цьому світі – той інший помер ще тоді, коли в нього розірвалося серце на вид несусвітньої зради, й відтоді пішов у життя інший Святослав, окремішний від минулого, проте з пам’яттю про біль, який нині став для нього начебто чужим… Однак несподівано для себе самого втямив тепер, що якраз та пам’ять погнала його в мандрівку до рідних місць: може, він сподівався віднайти в Слинявському урочищі себе колишнього.

Йшов поволі краєм узлісся понад яругою, внизу якої блищали вузенький потічок і болотяні озерця обабіч; тримався хребта, що провадив до лисого горба, який вигулькнув з густого вільшаника й перегородив свій стрімливий лет до неба знайомим обійстям. Й тоді вперше щось тремтке заворушилося в його серці – первісне, його власне, та трійлива туга за клаптиком землі, де зарита пуповина, – і збагнув тепер Святослав, що туск за Гуцулівкою не покидав його ніколи – й тоді, коли одружився з чужинкою, загосподарювався в далекому краю, обзавівся дітьми і внуками, які його землі знати не хотіли й розмовляли чужою йому мовою; й тоді, коли повдовів і в пітьмі осамотненості водно бачив тінь Ганнусі Терлюкової, з якою колись у буйних травах пізнав радість першого кохання. Проте ніколи не признавався сам собі, що кається в душі за те, що не шукав Ганнусі, що навіки викинув її зі свого серця в той день, як трактом тягнулася невільницька валка до Міста.

А може, то йому привиділося? – подумав у цю мить і незмірно зрадів від такого припущення… Та певне, що привиділося, вже переконував себе Святослав й щораз то більше впевнювався, що погнала його в рідні краї не так туга за рідною домівкою, як за тим слідом, відтиснутим розкішним дівочим тілом на розбуялій траві біля Слинявського потічка…

Солодкий тремт враз пройняв його старече тіло, і став він знову тим хлопчиськом з Гуцулівки, який поза Ганнусею світа Божого не бачив. Святослав нарешті вихопився з гіркого відчуження і втішився, коли затремтіло