Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук
…Ми співали «Катюшу» не із бравади, а щоб заглушити людський лемент, що здіймався до неба з-над ясирної валки, падав на примежні до тракту поля й проростав на осінніх пустирищах чортополохом та сухим будяччям – ніщо ніколи не виросте більше на цих глеюватих гонах… Ті зойки й прокльони спадали із сірого небесного рядна, немов трутизний дощ, що спалює землю і зело, і я думав: хай так і станеться, хай спалить, це ж тричі проклятий ворожий край, де чигає на мене з-за кожного куща, з-за кожного пагорба смерть… Проте десь у глибині душі проколювалася крамольна думка, якої ніхто на світі не повинен би почути, бо й мене настигла б неволя, таких думок чекіст не мав права й близько до себе допускати, однак вона вперто проникала в мозок: це ж ми, ми залишаємо на землі пустош, адже тутешній край під руками людей, що ось виливають ядучі прокльони, від яких мертвіють поля, колосився колись житом, голубів льоном, джмелився конюшинами, бджолився медовими липами… Я оглянувся на зв’язаних рабів, що лежали на возі, й побачив звернене до неба личко дівчини, хату якої спалив, а її саму зв’язав; її губи ворушилися, може, вона випрошувала у свого Бога порятунку для себе, й була прекрасна, мов дикий тюльпан, мов польовий мак серед жита, й уособлювала колишню красу землі, нині сплюндрованої, проклятої…
Й на мить прокинулася у мені інша людина – певне та, яка, щойно народившись, побачила благословенний світ, що належить тільки вищій силі, а не людським рукам, котрі розшарпують його на своє й чуже, на рідне й вороже, на завойоване й визволене, на засіяне й столочене, – той світ на одну лише мить втілився для мене у великих голубих очах дівчини довершеної вроди, і сокрушилось моє серце. Я відчув, як у ньому, зжорсточеному законами нещадної війни, заворушився жаль і терпке каяття, а ще й здатність захопитись непорочною красою, мною самим зґвалтованою…
Однією рукою я безжально шарпав за посторонки, спонукуючи коней чимшвидше допровадити красуню до вічної неволі в Сибірах, а другою, всупереч обов’язку й власній жорстокості, розв’язував ремінь, яким сам сплутав дівочі руки; вона полегшено зітхнула, й здалось мені, що усміхнулася до мене. Й від того усміху я зшаленів, відчувши, як заворушилося в моїй душі не знайоме досі ніжне почуття, а вона була схожа на кетяг калини, скроплений росою, до якого конче хочеться доторкнутися пальцями або й зірвати; я посадив дівчину біля себе і впився в її уста… Й за одну лише мить зазнав стільки блаженства, скільки не звідав за всі прожиті роки. Дівчина, видно, зімліла від розкоші, я спіймав її за руки, що оповивали мою шию, й подумалось мені, що вона жадає мене так само, як я її…
Обличчя жінки за вікном, прояснівши на мить, ураз затьмарилося, лють спотворила її вродливий вигляд, й відвів очі Святослав, щоб не бачити, як споганів образ Ганнусі, відбитий на віконному склі.
…Я хотіла задушити його, – почув жіночий голос Святослав, і тепер він прислухався лише до нього, оглухнувши на сповідь діда. – Наш ешелон тягнувся на схід більш як місяць. Ми мліли в душних телятниках, коли їх заганяли в глухі тупики й залишали там, здавалося, навічно; люди вмирали, бо тих кілька черствих хлібин й каністра води, що їх вряди-годи вкидали до паквагонів охоронники, не могли порятувати невільників від спраги й голоду; я стала тонюсінькою, мов бадилинка, й мої батьки наче й змирилися з тим, що не виживу: в тупій безнадії споглядали вони, як я згасаю.
Та знайшовся рятівник. Енкаведист Скакунов, той самий, до якого потягнулися мої руки, щоб його задушити, а він пошпурив мене з переднього сидіння назад у васаг, той нелюд, який на моїх очах вилив відро солярки на дах нашої хати в Гуцулівці й жбурнув жмут палаючого клоччя, після чого дім спалахнув, мов смолоскип, – супроводжував і охороняв наш ешелон.
Зо два десятки вояків влаштувалися в причепленому зразу за паровозом цільнометалевому вагоні, й мали вони порівняно з нами неабиякий комфорт і забезпечення ситим пайком… То він, Скакунов, закарбував собі в тямці, в якому вагоні я знаходжуся, й приносив мені якусь одробину із своїх харчів, я мовчки приймала цей порятунок, без якого, можливо, ми б з батьками й не вижили… Я гидувала позирнути хоча б краєчком ока на того рятівника, проте він таки влазив у мої очі; вродливий катюга ніяковів, немов хлопчисько, коли стояв переді мною, і я несамовито боялася – не насильства, бо як би могла йому піддатися, краща вже смерть, – себе боялася, щоб не зм’якло моє серце від його уваги до мене…
За пересохлою річкою Тураєм, що ледве сльозилася поміж очеретом, нас висадили з паквагонів на порослий сухою тирсою казахський степ, де тільки байбаки, стаючи на задні лапи, нюшкували повітря й пересвистувалися, немов вартові, й тут ординці полишили нас на безкрайому безлюдді, щоб ми, наче троглодити, знаходили собі способи для виживання… Однак то лише так здавалося, що степ безлюдний, – десь там, за далекими курганами, ховалися чабанські аули, й чи то було наказано казахам, а чи то вони самі з простого людського милосердя почали приходити до нас і приносити з собою бурдюги з кумисом, ворки із сиром, лаваші, а щонайважливіше – лопати, щоб ми могли викопати для себе землянки.
Ешелон стояв кілька днів, охоронники спостерігали зі свого комфортабельного вагона за людьми – певне, стерегли, щоб ми не пробували втікати туди, звідки приїхали, та втямивши нарешті, що з цього запропастя ближче до Господа Бога, ніж до рідного краю, розкочегарили захололий паровоз, й він засвистів, запахкотів парою,
