Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук
Приквапив кроку: ось ще тримається лисого горба занедбана домівка, звідки він щодня, поганяючи коровину, спішив на другий кінець хутора до Ганнусі, щоб з нею зникнути на буйнотравих схилах, нині порослих чагарником, – і він знайде, таки знайде ще сьогодні той грабовий гайок, всипаний білим рястом.
Й обірвалися враз його згадки – рідне обійстя постало перед ним: хвіртка, як і колись, відхилена, а за нею напевно вже поросле кропивою, рум’янком і споришем подвір’я; спориш заткав весь двір і переліз через поріг до хати; чорні провалля вікон заснувалися павутицею, повалені плоти проросли будяччям, в холодному димарі куняють сліпі сови… – такий образ колишньої господарки змалювався в уяві старого Климчука, він відхилив хвіртку, щоб увійти на рідне подвір’я, припасти до землі й заплакати, мов над могилою родителя…
Увійшов і завмер – очам своїм не повірив, ніби хтось на нього наслав неймовірне видмо. Він побачив перед собою чисто виметений двір, плетені молодим ліщиновим пруттям тини стояли рівно, кури греблися біля відчиненого курника, вимиті вікна блищали, стіни біліли, дах був побитий свіжим ґонтом – й витав над обійстям чужий дух.
На лавочці під горіхом сидів якийсь дід у круглому кашкеті й засмальцьованому каптані, схожому на військовий кітель, а з середини хати припала до вікна жіноча постать, яка враз, немов злякана, відсахнулася в хатню темінь.
Й здалося на мить Святославові, що він таки заблудився в лісі й натрапив на бозна-чиє житло, хвилину стояв біля хвіртки, не зважуючись ступити на подвір’я; дід, підбивши дашок круглого кашкета, сторожко пазив його очима й понуро мовчав; Климчук поступився назад, втямивши, що не туди потрапив, проте таки зупинився: все тут було добре знайоме, й лисий горб оперезався низом вологим вільшаником, де Святко колись ховався від спеки або від батьків, які водно кликали його до роботи, ну а криницю з високою стрілою журавля й кліттю дерев’яного цямриння викопав і обладнав батько Онуфрій, і хлопець допомагав йому в роботі, – та це ж таки рідний дім, і не дивно, що зайняли його чужі люди, минуло ж багато років від часу розлуки з отчим порогом.
Ступив уперед кілька кроків і, зупинившись на поштивій віддалі перед дідом, привітався:
«Слава Йсу!»
«Доброго здоров’я… – зігнорував дід християнське привітання. – Ви кого шукаєте?» – спитав по хвилі, й Святослав відчув неприязнь у його голосі.
«Та нікого… – знітився Климчук. – Я в гриби пішов, а оце дивлюся – хата посеред лісу й криниця на подвір’ї. То зайшов води напитися».
«Пийте здорові», – гумкнув дід й неначе для того, щоб своїм позирком не спонукати незнайомого до розмови, опустив голову, ніби задрімав.
Святослав підійшов до криниці, нахилив відро, що повне стояло на цямрині, і, п’ючи, впізнавав смак холодної аж терпкої води – такої не було в усій Гуцулівці, опущеній на дно Слинявської западини.
«Дякую, ґаздо», – витер Климчук долонею вуса і так застиг, побачивши знов у вікні жіночу постать, що, спершись руками на віконні рамці, притулилася чолом до шибки; жінка пильно приглядалася до зайшлого, та притьмом відступила, зустрівшись із ним поглядом.
Неясна підозра проникла у свідомість Святослава, й він спитав наче аж вимогливо:
«Давно тут живете?»
«Я тут покутую…» – відказав недбало дід.
«Кожен відбуває свою покуту на цьому світі… – промовив Святослав примирливо і, осмілівши, присів на лавку поруч з дідом. – Курите?» – вийняв з кишені пачку цигарок.
«Це можна…» – відповів старий трохи привітніше.
Мовчки смоктали цигарки, а з хати вряди-годи визирала повновида жінка, і Святославові здалося, що вона хоче когось у ньому впізнати; неясна здогадка щораз то більше тужавіла в його свідомості, й він, не хотячи того, спитав з притиском:
«За що покутуєте, діду?»
«Та за гріхи, за що ж би ще?» – злісно промовив дід, даючи зрозуміти непрошеному гостеві, щоб забирався геть.
Климчукові груди поволі повнились обуренням і люттю, адже він увійшов на своє подвір’я – а звідки ці зайди тут взялися й розпаношились, немов у власному маєтку?
Він так і спитав:
«Звідки ви тут взялися?»
«А нізвідки – з-під верітки! – пирснув дід. – Напилися, відпочили та й ідіть собі з Богом!»
Святослав підвівся, немов спонамірився послухатись господаря, та, глянувши на вікно, знову присів: повновидна жінка припала чолом до шибки, й здалося Святославові, що він її впізнає…
Й тут прийшло йому до голови шалене: адже ця жінка – то Ганнуся, а дід у кітелі і круглій сталінці – той самий енкаведист, що заціловував дівчину на арештантському возі! Самому важко було повірити в таке припущення, проте злість на займанця роз’ятрювала неймовірну здогадку: це ж таки вони, вони…
Сидів на лавиці, забувши про діда, а здогадка вперто перевтілювалась у реальність. Курив цигарку за цигаркою; дід залишив його й пішов до хати; Святослав, не помітивши цього, дивився у вікно, за яким стояла жінка, і все чіткіше впізнавав у ній риси Ганнусі, хоч жінка давно відійшла від вікна, залишивши проте на шибці свій молодий відбиток…
Курив, а в голові вкладалися в
