Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук
Лісничівка разом з латкою березини оперезалася високою металевою сіткою, утворюючи просторий вольєр, в глибині якого стояла залізна кліть із бурим ведмедем Вуйком усередині, поруч припали до землі низькі койці для вовків, лисів та борсуків, виловлених у Язвинах; в окремій загорожі походжали яскравопері фазани, а павичі гуляли на свободі, якщо свободою можна назвати обгороджений березовий гай, і спілкувалися жар-птиці із звичайними індиками, які через те, що Господь не подарував їм зовнішньої зваби, водно приндилися, бурчали, голосно сварилися й для самоповаги надували свої синьо-рожеві вола.
До лісничівки навідувалися туристи, що з рюкзаками на плечах виправлялися в гірські походи, приходили сюди теж шкільні екскурсії, та й випадкові перехожі часто зупинялися й крізь сітку заглядали до заповідника, – та найбільше всіх цікавив пишнорогий олень, який гордовито й незворушно стояв на вибудуваній із річкових валунів скалі, немов паркова скульптура.
Тільки йому, Принцові Маралові, як назвав колись лісничий червоношерсте плямисте оленятко, належала тут цілковита свобода: міг він вільно ходити по всьому просторі заповідника, ніхто перед ним не зачиняв ні воріт, ні хвірток, проте приручений рогач навіть не подумував вертатися в тривожний буковий ліс, звідки прийшов до лісничівки добровільно. Найвищим досягненням його теперішньої свободи була рукотворна скала, на яку він щоранку, наївшись зелені та нализавшись із жолоба селітри й солі, повільно спинався на чолопок і, надивившись на своє відображення в дзеркалі кринички, вицямринованої внизу, витягав шию в бік темної стіни лісу, ворушив ніздрями, вловлюючи запах покинутої батьківщини, і видавав вряди-годи ледь чутний трубний звук – так стояв Марал до самого вечора, пойнятий солодкою ностальгією.
Й завжди згадувалася йому перша усвідомлена весна у Язвинах, коли він перебував ще під опікою матері – олениці Сурми; інші згадки були для нього прикрі, страшні, й він відганяв їх від себе, а до спогадів про першу провесінь так звик, як до їжі, води, сонячного світла, запаху березового листя, й повністю заміняли вони йому свободу. А відвідувачі заповідника вельми дивувалися із незворушного спокою Марала, який стояв на скалі, викладеній з річкових валунів, мов камінний монумент.
…Та пам’ятна весна скрадливо, майже підступно входила до Матіївського лісу. Останні бурульки дзвінко пообсипалися з букового гілля, залишивши на ніздрюватому снігу химерне мереживо провесіннього письма; брудне снігове потороччя розлізалося на прогалинах між стовбурами, немов прогниле рядно, і збігалося чорними купинами до кореневищ дерев, щоб додати їм ще крихту зимової вологи перед весняним сокогоном, й від того кора на буках починала м’якнути і молодіти. З пропасної западини Матіївського лісу, названої хтозна й ким Язвинами, у зловістя якої ніколи не заходили навіть найзавзятіші грибники, виднілося тільки небо, витворно порисоване ворухкою графікою верховіть, а на берегах глибокої лісової відлюдини сторожували довкола столітні патріархи, розділені між собою світляними вертикальними смугами, крізь які нині заглянула в темрявне безгоміння весна.
Перший зачув теплий запах молодого провістя смугастий борсук Бабай. З нори, яку минулоріч разом з Бабаїхою випорпав у підніжжі горбини, густо порослої колючим ожинником та повзучою жимолостю, вистромив звірок рийку, повів нею, вдихаючи просяклу запахом талого снігу патоку весняного повітря, прогорнув лапами торішню мерву, що затуляла вхід до нори, й жваво вискочив на волю. За ним виповзла розбебехана від плоду вірна Бабаїха, й закрутилися вони в танці з утіхи, що прийшло тепло; внизу, в глибокому ізворі, пробивши льодову кірку, вже вибулькував із земної жили струмок, і борсуки, спраглі після зимової сплячки, покотилися до нього, щоб уволю напитися цілющої води.
Почула весну й лисиця Микитиха, яка всю зиму голодно полювала поза межами Язвин, й рідко коли вдавалося їй поласувати сірою мишею, а Вухатого так і не змогла ні разу наздогнати; в далеке село Запотіччя навіть не важилася добиратись, добре знаючи, що марна то справа: взимку кури сидять замкнені по курниках; до лісничівки, в загорожі якої гонорилися, надуваючи вола, товсті індики, боялася й підходити, тямлячи про грізну фузію на плечі в лісничого; Микитиха була докраю зголоджена й тому хижо стрепенулася, коли біля борсучих ям щось зафухкотіло під купиною мокрого листя, вона миттю ту купину розгребла й побачила перевернутого вгору оксамитовим животом їжака, який ще спав і ніяк прокинутися не міг. Лисиця вишкірила зуби й кинулася, щоб роздерти той м’який животик, та їжак вчув небезпеку і згорнувся уві сні; люто чмихнула Микитиха й почала рийкою котити колючий клубок до води; борсуки сховалися в кущах, щоб їх не побачила лисиця й не винюхала сліду до нори – знали ж бо загарбницьку вдачу рудої хижачки; тим часом їжак докотився до потічного плеса й розпрямився у воді, а тоді Микитиха миттю його спожила, залишивши на березі тільки голчастий кожушок. Смачно пооблизувалася й тієї хвилини почула, як заворушилися в її лоні діточки, подаровані їй серед лютої зими невірним Микитою, який, уволю натішившись нею, навіки зник у снігових заметах; лисенята щораз то жвавіше ворушились у материнському животі, й Микитиха збагнула, що вони ось-ось попросяться на світ, а де їх прихистити? Пооглядалася довкола, вздріла борсучу нору й прожогом заповзла в неї, напустивши при вході смердючого лайна; борсуки вернулися з водопою, повели рийками по вітру й збагнули, що трапилось: терпіти лисячого смороду вони не могли й засмучені та скривджені подалися в хащі шукати зручного місця для майбутньої породіллі.
А весна щодень то більше розпаношувалась, і вже елегантний, у смокінгу й жабо, дятел вилетів із дупла, залишивши в гнізді на яєчках самичку, й заторохтів дзьобом по буковій корі, немов партизан з кулемета, витягуючи довгим язичком личинки шкідників, щоб ними нагодувати свою подругу; і вже відлюдний крук добудував своє житло на вершку нелиня, заховавши його між торішнім пожовклим, схожим на мідні бляшки листям, він скрадливо каркнув, закликаючи до гнізда й запевняючи в цілковитій безпеці свою полохливу жону; з низовинних мочарів, порослих крихкими чихирними вільхами, долинула весільна мелодія, що її виводив лісовий композитор чорний дрозд; врешті закували вічні блудниці зозулі, нараджуючись, в яке гніздо підкинути свої байстрючі яйця, – весь ліс зажив містерією продовження життя.
