Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук

А плямисте червоношерсте оленя уже прийшло на світ у чагарнику на високому плато – воно зіп’ялося з колінець і тупцювало дубовими ніжками довкола Сурми, поки його ніздрі не залоскотав солодкий запах материнського вимені, й тоді сисунець немилосердно заждюхав мордочкою поміж задні ноги олениці, зловив язиком дійки, й коли цілюще молоко зігріло його нутро й зміцнило тіло, глянув з-під материного живота на світ й уперше побачив життя лісу, яке віднині мало стати його оточенням і батьківщиною.

Й було йому в цій загубленій місцині, яку люди неприязно назвали Язвинами, спокійно, любо, затишно й безпечно. Він ще не відав, що таке страх, про це добре знала олениця Сурма, яка ховала під животом своє дитинча й сторожко вслухалася в тишу лісу; вона стояла на барвистому плато, заквітчаному рястом, зозульчиними чобітками, медунками, грициками, козлятником, – звідси видно було всю пропасть Язвин, а позаду неї пролягла просіка, що губилася в темряві Матіївського лісу й давала можливість до втечі, якби враз зачула Сурма зловісне виття, значення якого оленятко ще не знало.

…Тепер Марал знав уже все: за своє життя в лісі він звідав радість волі, гордість ватажка й дошкульний сором страху. Нині він непорушно стояв на вибудуваній лісничим скалі, захищений від небезпек металевою сіткою; сірі вовки дзяворили в клітці й були не страшні, бурий Вуйко облизував залізні ґрати вольєра й у безсилій люті блимав червоними очима на гонористого оленя – був Марал у цілковитій безпеці на чужині, й тільки згадки про першу усвідомлену й вільну весну залишилися для нього куцими рештками батьківщини, що з’являлася йому в ностальгійних мареннях.

Лісничий Онуфрій виїхав мотоциклом на тихе полювання в кінці травня. Рушницю і ягдташ полишив удома, взяв з собою тільки кропив’яний мішок й на руки натягнув шкіряні рукавиці, забезпечивши себе ними від подряпин та укусів вовченят: натрапивши під виворотнем або у вимитій водою печері на вовче лігво, лісничий без жалю, на очах у старих сіроманців, забирав до мішка малят, і чи то мав він гіпнотичну силу в погляді, а чи відсутність зброї умиротворювала хижаків – ані разу жоден вовк не кинувся на нього, коли він із здобиччю вертався до мотоцикла, якого залишив у просіці, й тільки деколи обкрадена вовчиця, скімлячи, бігла слідом за машиною, сподіваючись, що лісничий здобріє й віддасть їй дітей.

Пан Онуфрій не піддавався жалеві, хоч серце й стискав туск від вчиненої звірам кривди: останнім часом популяція вовків у Матіївському лісі стала надмірною. У кінці зими, коли наставав голодний переднівок, лісничий усе частіше подибував у ізворах обгризені кості козуль і навіть оленів; вовчі зграї не знали пощади й немилосердно винищували лісову живність, ба навіть заходили до навколишніх сіл і нападали на людей. Пан Онуфрій мусив підтримувати життєву рівновагу в лісі й тому не зважав на розпачливе виття сіроманців та жалібне скімлення вовченят у кропив’яному мішку.

Ліс полохався, коли крізь чагарники звіриними стежками пробирався мотоцикл лісничого, буксуючи в котелебинах, надмірно ревучи на підйомах: вивірки й куниці спиналися на верховіття дерев і з безпечної висоти придивлялися до дивовижі, що кадила чадним димом; шугали в нетрі чубаті одуди, крикливі сойки й червоногруді снігурі; бобри ховалися в потоках за греблями й загатами; борсуки заповзали в нори; дикі кабани втікали в глибокі ізвори, а рись припадала всім тілом до гілляки, що нависла над путівцем, і вагалася – а чи б не плигнути на спину нахабному зайді, що он мордується внизу на гримучій машині, та й вп’ястися зубами в потилицю, і тільки головаті сови з мудрим виглядом спокійно дивилися на горбатий виворотень, з-під якого пан Онуфрій витягав немічних вовченят і запихав їх до мішка.

З густого чагарника, що закривав від язвинівського провалля галявину на високому плато, сторожко позирала вниз олениця Сурма: вона давно вибрала цю м’якорунну поляну для нічлігу й спочинку після щоденного походу в глибину Матіївського лісу. В тих походах мати навчала сина лісової мудрості й обережності: безкінечно довга просіка вела до просторого тирловища, куди щороку збігалися з усіх лісових закутків олениці на осінній рев, і оленятко, в якого над лобом щойно показалися пухнасті горбочки, мусило знати дорогу до стада лісових красунь і непомильно прибігти на їхній вимогливий поклик, коли вже з тих нікчемних горбочків виростуть розкішні роги, тіло наллється мужеською силою, а з-під черевини вихопиться в нестримній хіті могутній прутень, – мусить змалку знати цю дорогу її син і прийти на тирловище, коли настане його пора, перемогти суперника, запліднити зголоджене стадо олениць, дати життя новому поколінню росохатих маралів і стати їхнім ватажком.

Та поки що оленятко швидко втомлюється походами і все кличе маму до заповітної галявини, де можна спокійно нассатися молока з вимені, а теж поскубати молодої травиці й урешті заснути, вмостившись під теплим животом матері, коли вона ляже відпочити й почне вилизувати м’яку шерсть оленяти.

Для олениці Сурми гуркіт мотора не був страшний, вона зовсім не боялася лісничого Онуфрія – він ніколи в оленів не стріляв, проте завбачливо ховалася в глибині чагарника, як тільки лісничий ставив скраю галявини мотоцикла й сам скрадливо спускався в язвинівську западину. Нині вона уздріла, як він сягає рукою під виворотень і виймає звідти одного за одним вовченят; Сурма проймалася вдячністю до пана Онуфрія, бо ось та вовчиця Гава, яка тепер метушиться біля лігвиська й люто блимає жовтими очима, а чомусь не сміє напасти на ворога, взимку вирушила б із своїм виводком на лови, і хтозна, чи змогла б Сурма з малим врятуватися втечею. Та вже немає виводка, добрий лісничий, можливо, врятував тепер її з сином від неминучої смерті взимку.

Пан Онуфрій вибрався з провалля на плато, олениця з оленятком забилася глибше в