Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук
…Романтична ідея смерті італійців під музику на флейті враз зіслизла із просвітленого на мить мозку ката – він прикипів спиною до залізної брами бастіону, витягнувся, виструнчився, і ніщо тепер не могло б його зрушити з місця, окрім команди штурмфюрера Штольца, який вийшов із службової касарні, хвильку постояв, кинув оком на залюднений плац і рвучко закрокував у бік бастіону. Якушев завмер і ждав найтяжчої покари від шефа за те, що не зумів підняти на ноги італійців, а вони навіть не заворушились на появу ґестапівського офіцера у френчі, заперезаному поясом із кобурою, у вигнутому зеленому кашкеті з емблемою труп’ячої голови й двох перехрещених кісток над дашком; непокірність італійських вояків перед офіцером узлагіднила страх коменданта табірної поліції, він викинув праву руку вперед, зойкнувши «Хайль Гітлер!», штурмфюрер на те привітання не зреагував, проте став поруч з Якушевим, і катові відлягло: шеф потребує допомоги і слід йому з усіх сил догодити.
Однак допомоги Штольц поки що не вимагав, він вийняв із кобури маузера і тричі вистрелив угору, звуки пострілів мали, видно, магічну силу, й італійці почали поволі підводитися, тоді зашастали поміж ними поліцаї й, викрикуючи та штовхаючи їх прикладами, примушували полонених лаштуватися у здвоєну шеренгу півколом, і врешті Штольц оголосив: хто згоден вернутися в діючу армію й воювати за фюрера, хай виходить два кроки вперед – їм буде подаровано життя.
Тлум хитався, тривожний шемріт пронісся по колоні, немов протяг, та ніхто з неї не виходив; Штольц і Якушев ждали, кат поляскував шлангом по халяві чобота, штурмфюрер бавився маузером, підкидаючи його на долоні, а напруга гусла, стискалася, немов пружина, і врешті вона розпрямилася: з колони виступило не більше тридцяти солдатів, а решта закам’яніло стояли, і їхня доля тієї миті була вирішена.
Якушев підійшов до валуна, біля якого все ще стояв молоденький солдат із флейтою в опущеній руці; штовхаючи його поперед себе, привів до брами бастіону й сказав: «А ти будеш грати на своїй дудці, щоб твоїм родакам в останню мить примарилась Італія. За це я тебе розстріляю останнім».
Й пониклий солдат підніс флейту до уст…
Розповідь паламаря церкви Святого Лазаря наблизилась до мене – чіткіше зазвучала, і я ловив кожне його слово – не згадане, а ніби живо почуте…
«В кінці липня 1944 року, – оповідав старий, – до Львова увійшли совєтські війська, чиновники зайняли адміністративні установи, однак упродовж кількох днів на Цитадель ніхто не потикався: на зловісній горі стало неприродно тихо – ні криків, ні стрілянини, проте ця тиша була вельми непевною, і я довго не наважувався виходити з приміщення шпиталю, хоч уже знав, що німців давно нема на Цитаделі.
З Калічої гори і з-над Пелчинського ставу тягнуло млосним смородом – то дотлівали складені в штабелі трупи полонених: ґестапівці замітали сліди своїх злочинів і замести не встигли; я, зрештою, зважився вийти за шпитальний мур: на Калічій горі німо стояв опустілий бастіон, ніде ні душі; я почав поволі спинатися на гору й раптом сахнувся: до мене наближалася примара в цюндравій шинелі й військовому кашкеті, що налазив на вуха, привид тримав у руці схожий на прутик предмет, я приглянувся і втямив, що то флейта, й обурення та огида пройняли мене: тож напевне цей недомучений вояк був тим самим, який під час розстрілів грав на флейті – до мене щодня долинала ніжна італійська мелодія, вона завше звучала перед початком кривавої акції; так це ж він, той упир, який пригравав, коли його побратими падали розстріляні в рови; крики й торохтіння автоматів заглушували музику, та в перерві між стріляниною вона знову звучала – музикант грав весь час, мов на весіллі, і не змертвіли йому губи, не повсихали пальці; якою ж то страшною ціною він купував собі життя – і викупив: один-єдиний із двох тисяч італійців залишився живим на Цитаделі, й тепер ішов мені назустріч, підбігав і щось вигукував, вимахуючи флейтою.
Він спочатку говорив по-італійськи, потім перейшов на німецьку, яку я трохи знаю, й вимовляв одне і те ж – я зрозумів, що солдат божевільний.
«Немає нікого, нікого! А я мав умерти останнім, хто ж мене тепер розстріляє?»
Солдат наблизився до мене впритул, я бачив його каламутні очі, в яких нічого, крім безнадії, не світилося, від нього тхнуло підвальною гнилизною, зітліла шинель розлізлася й ледве трималася на плечах, він вимахував флейтою перед моїм обличчям, і крик його переходив у шепіт: з того всього, що він сказав і що я знав без нього, я домислив перебіг його стражденного життя на Цитаделі й вам про це нині повідаю…
«Я поривався до своїх, щоб умерти разом з ними, – лепетав солдат, – а вони мені говорили: ти грай, грай, viva Italia! ми гинемо за неї, а ти нам її даруєш в останню хвилину; я не переставав грати, а мої побратими, ридаючи, ставали над рови, поліцаї стріляли їм в обличчя, а Якушев у потилиці… до нас приходив священик відпускати гріхи, він приносив із собою монаші ряси й кидав під ноги тим, що стояли подалі від ровів, і хто встигав у них одягтися, той ставав монахом, і отець потім їх виводив крізь ось цю браму; священик кинув рясу і мені, та я її не одягав, я мусив грати, щоб моїм братам було легше вмирати… А потім – у небі літаки, бомби падають і вибухають біля бастіонів, зчинилась паніка, усі втекли, а я залишився сам… Хто ж мене розстріляє, хто?!»
