Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук

край Сокільницької дороги з прив’язаною до палиці мисочкою для подаянь; німецьких найманців у турецькому війську, котрі 1621 року втекли з-під Хотина й заховалися на цій горі: дві тисячі їх було тут поховано без домовин – у саванах; сотень польських жовнірів, що забарикадувалися в мурах шпиталю Святого Лазаря й цілий тиждень стримували наступ козацького полковника Павла Головецького – всі вони загинули до того дня, коли Хмельницький, взявши викуп, полишив Львів і подався переможним походом на Замостя; турецьких спагіїв Капудана-баші, що їх у 1671 році підтримував гетьман Петро Дорошенко, – і всі до одного турки загинули у викопаних ними шанцях під стрільнами Яна Собєського, який бомбардував Цитадель з Високого Замку; шведів, котрі зайняли Львів 1704 року й окопалися на цих горбах; усусусів, що тут загинули під час наступу війська генерала Галлера; полонених упівців, яких розстрілювали енкаведисти на Пелчинській горі; а може, воїнів Беніто Муссоліні, котрі відмовилися воювати на боці Гітлера й були інтерновані на цьому самому плато, де я стою, – я ж колись увіч їх бачив: незважаючи на те, що йшли вони безладними гурмами Сокільницькою дорогою без зброї, під конвоєм, ми, вуличні хлопчаки, бігли вслід за ними й щосили кричали, думаючи, що то вони причетні до мордерств у Янівському концтаборі: «Макарони, макарони, Муссоліні капут, Гітлер капут!»

Й крізь ці міркування проникли враз до мене звуки нетривкої, немов павутинка, мелодії, я прислухався і впізнав її: були то переривчасті звуки «Санта Лючії», що долинала із провалля під бастіоном…

Хто б це міг вправлятися у грі на флейті, адже у затхлій пивниці нікого немає і не може бути… Я підійшов ближче до отвору, а тоді музика стихла, та коли відступив назад, вона знову зазвучала; стривожений, я пішов із плато, а коли минав церкву Святого Лазаря, біля відчиненої хвіртки в мурі побачив старого чоловіка в схожій на сутану хламиді – був то, певне, шпитальний сторож або церковний служка: його цапина борідка виклично вставилася на мене, ніби він хотів спитати, що я тут роблю; я зупинився перед ним і промовив не так до нього, як до себе самого:

«Хтось там грає на флейті, в бастіоні… Чи, може, то мені причулося?»

Старий мовчки приглядався до мене, ніби зважував, чи можна розкривати переді мною таємницю, й по хвилі мовив недбало:

«Певне, причулося… Вже давно там ніхто не грає».

«А колись – хто грав?» – спитав я обережно.

«Грав… Італійський музи5ка. Пригравав, коли німці розстрілювали його однополчан… Аби їм було легше вмирати… Аби гинули гейби на своїй землі».

«Чи ж могло таке бути? – спитав я недовірливо. – А сам залишився живий?»

«Кожному життя дороге, – проказав дід і замовк. Однак за якусь мить пожвавився: – Я все те чув і бачив, прислужував тоді у Лазаря паламарем… Але то довга історія, ідіть собі…»

Я зійшов провулком поміж будяками й кропивою на Коперника, й тоді знову почувся звук флейти – тепер уже в моїх вухах, ніби кликав мене, щоб я вернувся…

І я пішов на Цитадель другого, третього і четвертого дня: мелодія й далі бриніла в утробі бастіону, та коли я підходив ближче, вона змовкала; це була якась мана, ілюзія, бо хто ж там міг грати?

«Не маєте спокою? – спитав мене шпитальний сторож чи то церковний служка на четвертий день, виглянувши з-поза хвіртки. – А що, і таке може бути: людей нема, а голоси залишилися, вони також живі…»

«Розкажіть мені, що знаєте», – попросив я старого.

«То проходьте сюди».

Я вислухав страшну розповідь і відтоді більше не виходив на Цитадель: збоявся живого голосу мерців…

II

Невдовзі після цієї приключки мені випало побувати в Італії разом з двома російськими письменниками – у форматі, як нині полюбляють висловлюватись, Товариства італійсько-радянської дружби. Це була моя друга поїздка в країну мистецтв, літератури й музики: я вже знав, що таке Рим, Неаполь, Палермо, а тепер сподівався побачити казкову Венецію з її каналами, гондолами й неповторним мелосом.

Товаришували мені в подорожі Григорій Бакланов – романіст із сміливими, як на той час, демократичними поглядами, і затятий шовініст поет Михайло Дудін, через примху якого я не потрапив до Венеції, хоча на цей маршрут Товариство призначило нас обох… У Мілані під час вітального прийому Дудін, нахваляючись знанням поезії, до нудоти рецитував вірші російських поетів, а серед них – уривки із Шевченкової «Тризни», і коли я пояснив італійським колегам, що для Шевченка не було властиво писати по-російськи, Дудін цвиркнув зверхньо: «А жаль, через те його й не знають у світі»; я обізвав декламатора русотяпом, і, звичайно, після цього ми не могли удвох відбути до Венеції.

Щоб заглагоїти конфлікт, італійське керівництво нашої групи роз’єднало нас: Дудін поїхав до Венеції, а мене, як мені здалося, за кару послали в нікому не відоме гірське містечко, що за сто кілометрів від Рима, – Л’Аквілю, в перекладі – Орлине гніздо.

Я мусив змиритися з такою покарою: Дудін категорично відмовився відступити мені Венецію, і я з Мілана поїхав поїздом до Рима сам… А втім, подорож уздовж половини італійського «чобота» виявилась вельми захоплюючою: з одного боку Альпи з кастелами на вершинах та прямокутними клаптиками обробленої й накритої плівкою пісної землі, з другого – море,