Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук
Тільки один постріл пролунав з італійської сторони: Федько скрикнув і звалився в окіп поцілений, замість цісаря Франца-Йосифа, гарячою кулею в саму гузицю.
Із старшинського намету біг до окопів фельдфебель Отто Кац: невже італійці порушили перемир’я? Хвильку дивився на Федька, що лежав на дні окопа долілиць у болоті, потім допитливо глянув на Мелитона: що трапилося?
«Er ist etwas gestorben»,[19] – спромігся єфрейтор вимовити по-німецьки.
«Du bist dumm, er ist ganz tot… Feuer!»[20] – закомандував фельдфебель, змахнувши рукою в бік італійської лінії.
Однак ніхто не виконав наказу: набоїв у нас насправді не було.
Коли ми ховали Федька, Мелитон втирав сльози й примовляв:
«Холєра, то ж я винен, я…»
Так трагічно закінчилося святкування першої річниці сходження на престол імператора Карла І… І з того часу ми не чули від кутського опришка ані одного жарту…
XIМоя розповідь, дорогі брати і сестри, зближається до кінця, бо ж і дні мої позирають уже за свою межу – то про що далі розповідати?… Але ж таки цікаве було те наше життя, хоч, як згадати, надто вже сутужне: весь час на грані з небуттям.
Можливо, тому ми водно підживлювали себе жартами – в такий спосіб раділи кожним прожитим днем, що його нам вділив Господь, а про завтрашнє ніхто не думав, аби, не дай боже, не здуріти. А коли зрідка траплялися справжні радощі, то закарбовувалися вони в тямці навічно…
Таки мав я серед того безпросвітку на італійському фронті один справді щасливий день. Навесні вісімнадцятого року прибуло до нас підкріплення: цісар Карл І провів у Галичині останню мобілізацію, немовби хотів до решти позбутися тих остогидлих йому русинів, які тільки те й знали, що скиглити про незалежну українську державу, не маючи поняття, як вона мала б запрацювати, – достоту, як той карпатський абориген, який запитував у Ціти, де знаходяться коні в автомобілі… Тож нехай їх зжере ненаситний італійський фронт: прибув над Ізонцо Чотирнадцятий піхотний полк з невишколених руснаків. І що гадаєте: австріяки здобули перемогу над італійцями й увійшли в містечко Капоретто, що на підходах до неприступного Трієста.
Та якщо говорити правду – була то піррова перемога: обидві армії до того знесиліли, що воювати вже не могли й на очах розпадалися. По обидва боки фронту розпочалося масове дезертирство, вояки втікали додому на дахах переповнених поїздів, й переможець генерал Гофман попросив перемир’я.
Драгуни Мелитона Небожителя вешталися на конях вулицями завойованого міста, хлопці забирали з магазинів усе, що потрапляло до рук; до мене в штаб приходили кавалерійські інтенданти й вимагали фуражу для коней: на переднівку розпочався падіж худоби.
І ось заходить до канцелярії, що примістилася в напіврозваленому будинку, піхотинець у новісінькому чако, й на тому кашкеті я запримітив замість емблеми «F. J.», що означало «Франц-Йосиф», пришиту жовто-синю кокарду. Я не міг збагнути, чому та чічка, така мила моєму серцю, опинилася на мундирі австрійського жовніра, й пильно приглянувся до піхотинця. І враз скрикнув, як вар’ят, – ото й була та найщасливіша хвилина за все моє воєнне поневіряння: переді мною стояв із розпростертими для обіймів руками мій гімназійний однокласник із Боднарівки, в якого я цілий рік переховувався під час московської окупації, – Петро Мельничук.
Довго ми стискали один одного в обіймах, схлипували й сміялися; я запитав, що означає та жовто-синя квітка на чако, й він відказав: як не нині, то завтра Австрії прийде капут, в Буковину з’їжджаються усусуси, щоб у разі капітуляції захопити владу в Галичині, й треба буде зробити це раптово, щоб не випередили нас поляки. А нас дома не так багато, українці розсипані по різних фронтах, та й ми з тобою тут…
Отож придумав мій Петро геніальну аферу, тому й зайшов у штаб, сподіваючись знайти хоча б одного українця – аж тут я власною персоною!
І як на це, вривається до канцелярії весь червоний, немов зварений рак, ротмістр Гольдмайстер; ми виструнчилися, руки по швах, а він кличе до себе переляканого начальника штабу й волає до нього на все горло, що не далі, як за два тижні, не залишиться в полку ні одного коня: овес давно закінчився, сіна на складі залишилося хіба що для кіз, а ви протираєте тут штани на задницях і нічого придумати не вмієте! Zum Teufel mit solchen Stab, ich scheise auf euere Köpfe![21]
Я ще не знав, яку аферу задумав мій старий приятель, та він утямив, що сам Бог послав цієї миті знавіснілого ротмістра, й попросив у нього дозволу пояснити ситуацію.
«Насмілюся доповісти, пане капітане, що у Самборі гниє сіно на складах, і якщо дозволите збити команду й відправити її в Галіцію, це найбільше дві доби поїздом, то я гарантую, що за тиждень доправлю сюди щонайменше п’ять напханих сіном паквагонів і
