Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук

Усе минається. Непереможний, здавалося колись, швабський кайзер Вільгельм II виїхав у Голландію, а на його місце прийшов звір у людській подобі, який залив півсвіту кров’ю, а потім здох у бункері, немов скажений пес… Що кому призначено долею: знищив єфрейтор Шикльгрубер мільйони людей і, не забезпечивши собі навіть могили, розчинився у вічній ганьбі, а мені, через знайомство з ним, судилося врятувати від загибелі своє село. І це також призначення.

Останній австрійський цісар Карл І, немов боягузливий тхір, утік із Шенбурна в Дрезден із своєю жоною Цітою, а його держава із жебрацької імперії перемінилася в заможну європейську республіку, – й важко мені нині збагнути, за що ж гинули люди на фронтах Першої світової війни… І хотів би ще побачити, як розвалиться найогромніша тюрма народів, дай мені, Боже, ще трохи пожити…

Але ж смеркається. Де моя Марина? Най би принесла мені тарілку з медом на денці, щоб я засолодив смутну хвилину мого сумерку. Ось виймаю з кишені реверенди ту саму ложку, якою користувався ще на італійському фронті, – то пам’ять про тяжку страду й про побратимів із Тридцять шостого реґіменту… Немає на світі вже ні одного оферми, тільки я – і як мені вдалося вижити аж два роки в тому страшному польському концтаборі в Домб’ю? Нікого вже немає, бо безпам’ятний Муца якби й не жив… Тільки Мелитон залишився в моїй пам’яті живий-живісінький, я й нині чую його жарти та співанки. Коли зайняв парохію в Сакатурі, знайшов Катерину й розповів їй про загибель мужа, якого вона сім літ вірно ждала з війни. Голосила бідна цілий тиждень, чутно її було аж у Коломиї, а потім перебралася з сином в Кути й там вийшла заміж за молодшого Мелитонового брата – такого ж буйного опришка, як і він.

Що ти робиш там, під кущем бузку, Муцо? Бджоли лазять вже не тільки по твоїх руках, а й по обличчі… Заснув чи, може, вмер? Та яка різниця, ти не жив уже піввіку… Але ж де моя Марина? Нема, пішла додому, втямивши, певне, що більш мені вже не потрібна.

Поховалися бджоли, і стихло в моєму світі, тож ходімо звідси, Муцо, пора… Куди, питаєш? На лоно Авраама… Веди, бо ти, відай, краще знаєш туди дорогу… Ходімо, бо з іншого світу прийшли ми на цю пасіку, а в ній запанував уже новий час. І нас з тобою, Муцо, не потребують тут ані бджоли, ані люди…

2005

Переборовши не зрозумілий для мене самого страх, бо ніби що могло загрожувати мені на занедбаній горі, яка вивищується над Львовом за шпиталем Святого Лазаря й має фортифікаційну назву – Цитадель, я рішуче звернув ліворуч з вулиці Коперника й, здолавши крутий провулок, зарослий з обох боків жухлими кущами глоду, будяками й деревистою, в ріст людини кропивою, вперше за півстолітній час мого проживання у Львові вийшов на четверту львівську гору, котра разом із Святоюрською, Замковою й Погулянковою утворює креш глибокої чаші, на дні якої безпечно осіло велике місто з червоними дахами кам’яниць, зеленими банями церков й зі шпилями католицьких костелів та православних дзвіниць; ті шпилі намагалися зіп’ятися так високо, щоб побачити, що там діється за горбатим заборолом львівських вершин, однак зазирнути через гребінь не спромоглися й німо стояли навшпиньках у солодкій дрімоті, немов утомлені перед світанком вартові.

А я таки спромігся – й зупинився на просторому овальному плато, яке теж було дном колиски між чотирма горбами, кожен з яких увінчувався схожим на проіржавлену корону бастіоном, складеним із порослої лишайниками цегли; ті оборонні споруди сторожко зирили на світ круглими для гармат і подовгуватими для ручної зброї бійницями й ховалися під чубатими наметовими дахами із прогнилої чорної бляхи, що скоробилася від дощів, вітрів і снігу, а зрештою – від давно проминулого часу.

Я знав назви цих чотирьох цитадельних вершин, хоч ніколи їх увіч не бачив: Каліча, Пелчинська, Вроновська і Познанська; плато мало вигляд побоєвища, цілковитої руйнації, проте життя тут таки існувало: недорозвалені будинки й подовгуваті, немов стайні, касарні та гамазеї дивилися на мене закіптюженими вікнами й повідчинюваними залізними дверима й дверцятами; поміж руїнами сновигали люди, вдалині щось гримотіло, наче хтось там гатив по ковадлу молотом, чувся брязкіт залізного пруття й гупання заступів об землю – велися якісь роботи, й так мусило бути, чей не могло – та й права не мало – зяяти в самому центрі міста цілковите безлюддя.

Я стояв на Калічій горі й думав: чому ж то ця здичавіла місцина залишилася й досі відчуженою від цивілізованого міста, нібито Господь прокляв її; навпроти мене бовванів двоярусний бастіон, у підчеревину якого збігала втоптана доріжка й зникала в темній пащі глибокої пивниці, з якої тхнуло смородом грибковини, розпаду й тліну; я почав відчувати, як цей відчужений шмат землі випромінює із себе негативну енергію, й мені захотілося якнайшвидше покинути моторошну юдоль, в надрах якої, здавалось, животіла смерть…

Чиє ж то небуття могло витати тут так натужно, що наситило собою землю й залишило її непридатною для життя? Виселених у давнину з міста на Калічу гору прокажених, яким дозволялося виходити на