Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук
Тисяча дев’ятсот сімнадцятого року день архістратига Михаїла був оголошений всенародним святом – настала перша річниця сходження на престол імператора Карла І.
А ми на італійському фронті перебували в начебто зовсім інших вимірах, ніж решта воюючого світу. Десь там далеко на теренах війни зайшли зовсім несподівані зміни, про які наш реґімент дізнавався не з офіційних повідомлень, а з жовнірських пліток: нібито австрійський рейхсрат видав рескрипт про надання Польщі незалежності, й хоч та свобода залишалася, мабуть, тільки на папері, все ж ми заздрили полякам; дійшла до нас теж вельми втішна звістка, що Центральна Рада в Києві проголосила Українську Народну Республіку в межах Московщини, а ще всіх переполошив більшовицький переворот у Петрограді – встигли ми вже наслухатися про ленінську банду, яка рвалася до влади в Росії.
Старий світ тріщав, ламався, на стратованій європейській землі народжувалося щось зовсім нове – невідоме, незнане, проте обнадійливе, нехай і гірше, аби інше; світовий лад уже не втримувався у зношеній упряжці, попруги рвалися, й стлумлені в імперіях народи почали піднімати голови й подавати свій властивий голос. Лише тут, між П’явою й Ізонцо, тривала й далі абсурдна позиційна війна, й ніхто не міг збагнути, за що ллється кров, наче Бог про нас забув і прирік на неминучу смерть над далеким і чужим Адріатичним морем.
Проте святкування річниці молодого австрійського імператора неабияк нас утішило: по обох боках фронту було оголошено одноденне завішення зброї – до нас прийшло свято, й італійці теж зраділи з несподіваного перепочинку.
Тридцять шостий реґімент змалів, ми вже й не рахували втрат і втішалися хіба лише тим, що самі ще живі. В наметі єфрейтора Небожителя наш уцілілий гурт пиячив: наливали в алюмінієві пугарі виділений командуванням полку ром, перехиляли й веселіли; Федько Мазур краяв на рівні скибки черствий цвібак, роздавав нам по одній, а собі забирав дві, бо так йому, ненажері, належалося за статутом; інтендант Муца, який приніс до намету провізію, скромно сидів скраю прічі й присувався до мене: коли правив бал Мелитон, Муца волів відчувати мій лікоть, знаючи, що я завжди його обороню від незлобливих, проте в’їдливих нападок кутського опришка, – не міг би я сказати, що наш жидик боявся Небожителя, навпаки, десь глибоко в душі любив його й почувався затишно під захистом владного баламута, а все ж кожної миті чекав від нього глузів, нібито єврей не мав права відчувати себе рівним у християнському товаристві.
Й коли в Мелитона посоловіли від рому очі, а в зіницях засвітилися бісики, знав Муца, що ось-ось розпочнуться для нього тяжкі словесні тортури – він саможертовно наготовився приймати їх і ще тісніше притиснувся до мене плечем.
«То слухай, Муцо, – блиснув Мелитон білими, немов здорові квасолини, зубами, наперед тамуючи сміх, який мав вибухнути з нього в кінці розповіді. – Зібралися три жиди – Мошко, Лейба і Хаїм – у подорож до Парижа. І каже Мошко: не пасує нам їхати до столиці Європи з такими простацькими іменами. То перейменуймося на французький лад: я буду Муй, Лейба – Луй… І тут викрикує Хаїм: а я з вами не поїду!»
Звісно, ми хором зареготали, й заохочений Мелитон уже сукав на язиці свіжий єврейський анекдот, як тут несподівано обізвався завжди мовчазний і накокоїжений, немов загнаний у кут щур, наш інтендант Муца Шпайхер:
«Не знаєш ти, Мелитоне, справжніх єврейських віців. Ті, які ти завжди розповідаєш, придумали ґої, щоб посміятися з юдеїв, а властивий жидівський анекдот навіть не пахне вашою ґоївською глупотою – він мусить мати суто наш національний сенс. Сенс, а не скалозубство!.. Ось послухай… Прийшов Іцхак до рабина покаятися в гріхах: був він, мовляв, у гостях і всипав до чаю три ложечки цукру. «Та який це гріх, сину мій, – каже рабин, – йди, Іцику, спокійно додому». – «Але ж послухай, ребе, – мовить Іцхак, – я вдома даю до чаю тільки одну ложечку». – «І це не гріх, сину мій», – дивується рабин. «Але ти далі слухай, ребе: мені до чаю потрібно дві ложечки цукру…» Ти втямив, опришку, єврейський сенс цього віца? Ґешефт! Найголовніший жидівський гріх!»
«А він не дурний…» – мовив до мене Мелитон, збагнувши єврейську філософію.
«Як бачиш», – відказав я.
«Ну то з тебе пляшка рому, Муцо! – загорілися очі в Мелитона. – Витягни, витягни з броцака, не будь уже таким останнім скнарою! У тебе завжди є щось у торбі, дорогий інтенданте. Ти вмієш заощаджувати, сам щойно сказав…»
Муца не впирався, витягнув з рюкзака коричневу бутельку, ще й буханець білого, мов сонце, хліба…
А коли ми вже геть розохотилися, й до Мелитона почала навально добиратися буйність, він підвівся з прічі й вигукнув:
«На якої псової мами ми тиснемо по кишенях заплачені за нашу кров гульдени? Чи, може, на той світ підемо з ними? Навіщо, там чорти задурно будуть поїти нас гарячою смолою… Потрусіть матнею, хлопці, а я нині всі проп’ю. Ану гайда у Вітторіо на Ринг!»
Й ми всі четверо схопилися, готові пропитись до нитки на святі нашого цісаря…
У містечку Вітторіо, на плацу Ринг, знайшли кнайпу, досередини не заходили й сіли надворі за столиком під різнокольоровою парасолькою. Навпроти заступив вулицю рекламний щит з парсуною лялькової дами зі стовпом кучерявого волосся на голові, а внизу щита виднівся якийсь напис ґотикою.
«Що там написано?» – спитав мене Мелитон.
