Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук
І посмішковувався Мелитон з нас і з себе самого, мовляв, ми між П’явою й Ізонцо потрапили в таку ж ситуацію, як на початку війни австріяки з москалями в Галичині: як москалі на-прут, то наш на-серет, а як наші на-прут, то москаль на-серет… Й несамовито він при цьому реготав – то нуртувала в ньому лють не на італійців і не на австрійських командирів, які загнали нас у пастку, а на свою власну долю, сатаною даровану, бо хіба тільки дияволові було відомо, за що і за кого на цій проклятій землі має віддавати життя кутський опришок.
І знаєте, той Мелитон, немов справжній-таки дідько, гнався верхи на своєму карінтійському аргамакові в бік ворожих окопів з оголеною шаблею, кулі його не брали, і я бачив, як летять голови італійських ні в чому не повинних жовнірів, і серце моє стискалося з болю, бо то ж – люди: десь там вони полишили свої виноградники й сади, і клаптики угноєного камінного поля, і вино, і жінок, і дітей – для того, щоб марно гинути, бо комусь там доконче було потрібно здобути Трієст, не знадібний ні італійцеві, ні русинові Мелитону; кажу вам щиру правду, я за всю війну не вбив ні однієї людини – стріляв угору, бо знав, що не зі своєї волі противники палять по мені…
А коли наш герой повертався на позицію – весь спітнілий, лютий і закривавлений, то говорив мені, стогнучи, і його вирлуваті очі були порожні, немов більмами заступлені:
«За що я гину, брате, за що вбиваю?!»
Тих італійських атак за три роки позиційної війни було більш як десяток, наш реґімент танув, мов крига по весні, і аж у вісімнадцятому році весною прийшло поповнення, і тоді наше з Мелитоном життя круто перемінилося, про що я пізніше розповім…
Та до того нам довелося перебути в справжньому пеклі під час шостого наступу на річку Ізонцо – сталося це теплого листопада шістнадцятого року.
Саме тоді відбулася коротка жалобна церемонія по татунцеві Францу-Йосифу: кожен жовнір випалив угору три набої за упокій дорогого монарха, який правив Австрією майже сімдесят літ, і всі хором вигукнули «dreimal Hoch!» новому цісареві Карлові І, за панування якого світ відправив панахиду по нашій славній матінці Австрії.
Проте смерть Франца-Йосифа аж ніяк не здеморалізувала армію – навпаки, генерали, вражені кончиною «вічного» цісаря і стривожені приходом до влади балагурника Карла, який усе своє престолонаслідницьке життя разом із дружиною Цітою розважався по рестораціях і гірських кастелах, – вдалися до рішучих дій.
Того молодого авантюриста кожен другий вояк із Тридцять шостого реґіменту свого часу бачив увіч: то на косівських пікніках над Гуком, то в чудернацькому повозі, який торохкотів, мов скоростріл, долаючи шешорський гостинець з Коломиї до Косова: престолонаслідник крутив перед собою якимось колесом, а красуня Ціта сміялася й помахувала рукою селянам, що юрмилися над фосами з обох боків дороги, дивлячись на невидану машину, яка їде сама…
«І хочете – вірте, хочете – ні, – заговорив Мелитон, випаливши за імператора поминальну сальву, – я помахав цісарському синкові, щоб зупинився і пояснив, що ж то за такий повіз, що їде без коней, однак Карл не звернув жодної уваги, зате пані Ціта огріла мене таким палючим поглядом, що у моїх штанях умить звільгло, натиснула на якусь там педалю, загальмувала авто й посадила мене поруч із собою. Карл завів мотор, навіть не глипнувши на мене, а пані Ціта притиснула до мого коліна м’якеньке й гаряче, немов свіжоспечена булка, стегно й мовила шепотом: «Та скажи хоч два слова, збойнику, не бійся», а я, задурманений, не міг відірвати своїх очей від її білих циць, що визирали із прошивки мережаної блузочки, і аж за якусь хвилину зумів вимовити: «А де ж коні?»
Крім того, Карла не раз бачили до півсмерті п’яного у коломийській ресторації «Roma», ну а що він вичворяв у Відні, того ніхто не знає…
Тож у різношерстому австрійському війську мало було до Карла довіри, а ще пліткували офіцери, що новоспечена цісарева італійка Ціта – досвідчена шпигунка, яка працює на користь Італії й передає ворожій стороні плани австрійського командування… Й напевне тому генерал Гофман без погодження з молодим імператором розпочав рішучий наступ австро-німецьких військ по лінії фронту між містечками Плєццо і Тальміно, гаратнувши по італійських окопах хімічними стрільнами. Не підготовані до газової атаки італійці панічно відступили за П’яву і звідти вряди-годи кидалися в безнадійні атаки на гірські твердині Карго, Ґоріцу й Бейнзіццу.
Втративши добру третину вояків, Тридцять шостий реґімент вернувся на свої позиції за річкою Ізонцо – й надовго для нас запанувало затишшя. Деколи велася млява перестрілка, ніби для забави, а коли зовсім стихало, я виходив зі свого штабного намету, йшов у окопи до побратимів, і часто за гутіркою, жартами та співами ми позбувалися на якусь мить відчуття безвиході.
