Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук

до слов’ян: говорив Адольф так, ніби й не знав, що я теж з того племені, та він над цим, певне, й не задумувався ніколи, його ідеологія була ворожою до всіх, хто не німець… – А чи ж ти не відаєш того, – не вгавав я, – що всі, хто проголошував себе обраним народом, неминуче втрачали землю під ногами? Так сталося з римлянами, македонянами, турками, євреями…»

Адольфа аж пересмикнуло, коли почув слово «єврей». Він побагровів, викинув уперед руку, ніби проганяв самий привид цього народу; різким змахом зачепив за подушку на верхньому ліжку, з якого підвелася голова з гачкуватим носом і балухатими очима – то Муца Шпайхер прокинувся з дрімоти, зачувши розмову про євреїв. Він глянув униз й, побачивши прикомандированого до нашого штабу єфрейтора Шикльгрубера, враз принишк, відчувши загрозу антисемітської істерії.

Адольф Муци не помітив і вибухнув протиєврейською філіппікою:

«Як можна, ну як можна ставити римлян, македонян, навіть турків в один ряд з жидами? Це ж абсурд: жиди – то не народ, не нація, а паразити, які розмножуються зі швидкістю амеб! Всюди їх повно: на одного німця – тисяча юдеїв! Марксизм – жидівський, політика – жидівська, видавництва – теж жидівські… Маркс створив лжевчення, спрямоване на ліквідацію всіх вільних націй, і моєї – теж!.. Боже, як я в дитинстві ненавидів той купецький світ, просяклий смородом жидівських яток! Жиди тримають за горло всі народи світу, й звільнитися від них можна тільки за допомогою куль!»

Муца різко підвівся й, сівши на ліжку, увіп’явся в єфрейтора сповненими образи й переляку очима, він вгризався ненависним поглядом в обличчя Шикльгрубера, немовби диявола побачив, і я помітив, як никне самовпевнений вид єфрейтора – його руки опустилися з живота по швах, й він засовав ними по штанах, не знаючи, куди їх подіти.

Усі, хто слухав Адольфів пасаж, чекали конфлікту між супротивниками, може, й мордобою, проте Муца гейби зів’яв від власної ненависті.

«Слухай, єфрейторе, – промовив він нарешті тремтячим голосом. – Я родовитий жид і знаю, що твоє прізвище теж жидівське. Ти – юдей! І свою національну приналежність, від якої відрікся, прикриваєш нелюдським гнівом на родаків: тільки відступники можуть так люто ненавидіти родову кров!»

Втрутився у сварню Мелитон, намагаючись жартом злагіднити конфлікт:

«Та про що ви сперечаєтеся, хіба не знаєте мудрої приказки: коза не худоба, жид не чоловік…»

«А фрайтер – не саржа!» – закінчив Муца Мелитонів віц.

І тоді я побачив озвіріння на Адольфовому обличчі, він круто повернувся й вийшов з касарні.

А я подумав:

«Певне, має рацію Муца: шовінізм властивий напівкровкам, які стоять на стику націй».

На другий день єфрейтор скрадливо заходив у штаб. На його губах тліла винувата гримаса, проте вибачливих слів від нього я не почув. Й певне для того, щоб я, попрощавшись із ним, не запам’ятав учорашнього інциденту, плеснув мене долонею по плечу й завів у лабораторію полкового фотографа. Ту фотографію майстер до вечора надрукував, і Адольф вручив її мені, написавши на звороті: «Достойному камерадові О. Підгорецькому – Адольф Шикльгрубер».

Більше я з ним не зустрічався. А в тридцятих роках у газеті «Діло» побачив портрет канцлера Німеччини Гітлера – і впізнав…

Недавно я прочитав у якихось спогадах про Другу світову війну таке повідомлення: після аншлюсу Австрії до Німеччини в 1938 році Гітлер щонайперше забрав з віденського музею меч Фрідріха Барбаросси й заховав його у своїй літній резиденції у Берхстенгадені…

Я й донині не можу повірити, що у моїй молодості мені довелося спілкуватися з таким собі єфрейтором Адольфом Шикльгрубером – у майбутньому надлюдиною і нелюдом, який залив кров’ю всю Європу.

А Муца…

VII

Занімілий від жаху під час ліквідації коломийського ґетто Муца Шпайхер не міг мені розповісти, що з ним трапилося того несамовитого дня, та я собі намагаюся уявити…

Зима сорок третього була сніжна й люта, і втікачам із ґетто, коли розпочалася остання ґестапівська акція на цілковите знищення чорного кварталу між будинком гімназії й повітовим шпиталем, тяжко було зникнути з очей карателів: глибокі сліди вели до замерзлого Пруту, й тих щасливців, яким вдалося крізь проломи в парканах вихопитися із палаючого пекла, наздоганяли кулі, клали втікачів один за одним, й здавалося Муці, що то бджоли, яких він щозими викидав із вуликів, гинуть тепер на снігу – так само ворушаться, лазять і мертво стихають, пойняті несусвітнім морозом.

Муца бачив, як тут же, за проломиною в паркані, впала горілиць на сніг його Рифка – він штовхнув її першою в пройму, може, врятується з немовлям, а сам прикипів до парканного стовпа і злився з ним, ставши непомітним для убивць… Й утямив тепер Муца, що наздоганяти Рифку немає потреби: бджола-матка, яка оберігала його сім’ю, вже не живе – настигла Муцу кара за знущання над Божою мухою; ой, та застерігав перед цим тяжким гріхом панотець, але ж ґешефт затьмарив пасічникові сумління, і що тепер він має робити, і чи взагалі є сенс жити далі й рятуватися від смерті…

Німці погналися за втікачами до зарінка, та переходити ріку не наважувалися, знаючи, що Запруттям заволоділи упівці; ґетто дотлівало, на снігу лежали мертві бджоли,