Українська література » Сучасна проза » Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук

Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук

Читаємо онлайн Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук
до свого сорому, всі ці дні чистив на кухні картоплю.

На другий день після того, як Отто Кац оголосив Мелитонові наряд на кухню, вкотився до бараку Федько Мазур і зі сльозами на очах почав скаржитися перед фельдфебелем, що йому життя немає від єфрейтора Небожителя, що краще гнити в буцегарні або гинути в окопах, ніж терпіти опришкові знущання; і не треба Федькові тих додаткових порцій каші, що їх вишкрябує з казана кухар Непийвода з Королівки, який колись варив пиво в тамтешній броварні і тут потаємно теж цим займається; і тих маслаків, що за наказом ротмістра на глум виставляють перед Мазуром посудомийники, ніби голодному псові, теж не треба; і то неправда, що Федько мав намір з’їсти двомісячного бичка, – всю цю брехню видумав конокрад Мелитон, який нині на кухні разом з Федьком чистить картоплю й допікає його розпитуваннями: що то був за бичок, якої масті, оббілованого чи з ратицями поставили його на стіл перед Федьком; їв Мазур сире м’ясо чи запечене, сам випотрошував бебехи, чи, може, Муца готову тушу притарганив на плечах із Дорнфельда, і які на смак бичачі яйця…

Тих безкінечних словесних знущань не могла б витримати жодна нормальна людина, тим більше Федько Мазур, який ніколи й нікому поганого слова не сказав, а що має добрий апетит – то не його вина, а щедра винагорода від самого Господа Бога, бо чи той Мелитон або якийсь інший зупак має хоча б зелене поняття, що таке смак під час їди?… Та вже нехай я і з голоду помру, а на кухню не вернуся, поки там паношиться кутський розбишака, – можете навіть вивести мене на плац і розстріляти…

Федько втирав сльози, й Отто Кац, про якого вояки говорили, мовляв, то така камінна людина, що сирим коржем в нього крові не доріжешся, раптом зм’як, розчулився й назначив Мазура на тиждень днювальним – поки Мелитон відбуде наряд на кухні.

…А війна тим часом невпинно точилася десь там під Верденом, над Сяном і в рідній Галілеї на сокальському фронті, однак у віденській ойкумені її й далі не було чутно, тільки та тривожна поголоска про зрадливу Італію ні на мить не вщухала, і ми всі ходили з терпким відчуттям страху в грудях, що ось-ось вилаштують нас у маршбатальйон і пошлють пішки під Трієст… То хай би вже кудись далеко відправляли – поки завантажать вагони військовим людом, поки телятники доповзуть до фронту, то й війна, можливо, закінчиться. А ця проклята Італія отут-во, під боком…

На початку квітня несподівано з’явився в нашому барачному містечку сам командувач корпусу генерал Гофман. Він без супроводу й охорони ходив від касарні до касарні, щось там вигукував, командував, кричав, і коли зайшов у нашу касарню, Федько став перед ним навитяжку, виставивши вперед живіт, він з острахом поглядав у нутро барака і вгамовував сварливого офіцера:

«Та не кричіть так, не кричіть, бо як вийде пан фельдфебель, то буде і вам, і мені…»

Гофман на благання днювального не звернув уваги, зрештою, він не зрозумів, про що той просить, й наказав усім воякам виходити до лаштунку. Й коли наш полк вишикувався на плацу в каре, генерал з просвітленим обличчям оголосив, що Італія залишається вірним союзником Центральних держав, і до Відня приїжджає на перемовини з цісарем командувач італійського корпусу ерцгерцог шляґенгофрат Ріттер фон Тоскана… Але може він завітати й до Тридцять шостого реґіменту, таке цілком імовірне, то ви, вірні воїни найяснішого цісаря, мусите бути до цього готові й повинні знати напам’ять ім’я і титул високого гостя.

Гофман окинув оком шеренги виструнчених жовнірів, його погляд зупинився на круглому бельбасові, який здався йому «ganz unförmlich»,[16] й сердито гаркнув до нього:

«Повтори, хто до нас має прибути, але раз-два!»

Й Федько, зі страху зажмуривши очі, випалив: «Мельдую слухняно, що до нас прибуде… герц… герц-перц шляк би його трафив ріпа з мотузками!»

«Чи то всі рутенці такі ідіоти?» – гидливо глянув генерал на ротмістра Гольдмайстра.

«Голошу слухняно, гер генерал, що всі до одного!» – такою ж скоромовкою, як і Федько Мазур, відрапортував ротмістр.

…Шляґенгофрата Ріттера з Тоскани не діждалися ні цісар, ні ми. В кінці квітня Італія виповіла Австрії війну, й у реґіменті почався шарварок: офіцери й підстаршини готували полк до вимаршу на італійський фронт.

Отоді-то моя добра доля вибрала мене на рятівника Сакатури: до полкової канцелярії нашого кавалерійського реґіменту заявився німецький емісар – єфрейтор Адольф Шикльгрубер, який мав перебрати в мене документи на фураж – овес і сіно – для кінноти кайзера Вільгельма II.

VI

Був це вже не юнак, хоч йому щойно переметнулось за двадцять п’ять: важке обличчя з широкими вилицями, товстим носом і спадистим назад чолом надавало єфрейторові вигляду зрілого мужа, однак із важкістю фасу дисгармонували прямі, в ширину носа вусики й зухвала чорна гривка, що спадала на лівий бік чола. Ці деталі молодили його самовпевнений вид, який брижився від частих спазмів лицевих м’язів, й мені спочатку здавалося, що цей вояка водно чимось невдоволений, шукає приключки для суперечок, а єфрейторські зірочки на вилогах кітеля – то лише маска, що камуфлює його справжнє звання й непомірну амбітність.

Мав Адольф здатність в одну мить міняти свій настрій, і коли

Відгуки про книгу Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: