Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук

кашкеті, що налазив на вуха, – повернувся до мене, й на все життя запам’яталось мені його обличчя; він тицьнув пальцем у мої груди й вимовив з докором по-німецьки: «Ich bin soldat, du bist zivil»;[23] я тоді не зрозумів, що мали означати ті слова, аж згодом втямив справжній сенс солдатської долі, яка повинна бути пошанована цивілем, котрий не має поняття про тягар солдатської служби: будь-який воїн мусить бути пошанований навіть ворогом, бо жоден не керує своїм життям, і в цьому полягає його драма; сидячи цієї миті на підмурівку фігури Святого Марка на п’яццо в Л’Аквілі, я пильно приглянувся до вуличного музи5ки, якому перехожі вряди-годи кидали дрібні монети в солдатський кашкет, а він, склавши у вузьку смужку губи, видобував із флейти знайому мелодію; мені хотілося зіставити його образ із обличчям італійського вояка, який дорікнув мені за зневагу, проте риси музики не збігалися з рисами змореного солдата, – і я далі прослуховував у думці розповідь паламаря.

…Тлуми італійських солдатів виповзли на Калічу гору, де бовванів бастіон з виписаною дьогтем на залізних дверях римською цифрою «І», й тут же спам’ятовувались, що не на залізничний двірець для відправлення в Італію їх пригнали: був то концтабір для полонених – «Шталаг 328», в якому на них чекала неминуча смерть.

Овальне плато на Калічій горі за два роки війни начинилося трупом, криті рубероїдом дощані бараки були набиті вихудлими людьми. Вранці, коли табірний поліцай ударяв шворнем по рейці, підвішеній до перекладини на стовпі, схожому на шибеницю, – напівголі, в цюндрях прогнилого одягу живі скелети виповзали із смердючих халабуд; тоді із службової касарні вибігали гайдуки в зеленкуватих шинелях і кашкетах з черепами замість кокард на лобі; вони ґелґотіли, кричали, вигукували команди; цей несусвітній рейвах і побої ґумовими шлангами виганяли знесилених людей на огляд і перекличку; колишні совєтські командири загинали донизу коміри кітелів, на яких виднілися сліди кубиків і шпал, однак та розпачлива завбачливість не рятувала їх: комендант табірної поліції, колишній радянський лейтенант Андрєй Якушев давно розгадав цю наївну хитрість, він, ніби незрячий по точках брайлівського шрифта, пробігав пальцями по комірах кітелів і безпомилково вгадував командирські ранги; розпізнаних виводили на рови біля Пелчинського ставу і там розстрілювали під музику духового оркестру, що складався з колаборантів, – Якушев був романтиком, його розчулювали постріли, музика й горілка…

Євреї рятувалися вмінням моментально змінювати прізвища під час селекції, й деякі з них могли бути вдячні Давидові Гурамішвілі або Тарасові Шевченкові, закінчення прізвищ яких вони додавали до своїх – єврейських; повоєнний Львів знав художника Семена Грузберга, який тим шевченківським – енко врятував собі життя, назвавшись Грузбенком, і ще один в’язень «Шталагу 328» залишився в живих – був то математик із Львівської політехніки, котрий до прізвища Гольдман додав закінчення – швілі… Однак цих щасливців поминула смерть лише тому, що на черговому огляді не було мертвоп’яного в той час Якушева – досвідченого ката, який до війни пройшов вишкіл у золочівській тюрмі, де служив наглядачем і уславився повальними розстрілами українських і польських в’язнів перед відступом совєтського війська із Золочева в 1941 році, за що потім отримав звання лейтенанта, а коли потрапив у полон до німців, погодився розстрілювати своїх. Коли «Шталаг 328» поповнився італійськими солдатами, Андрєй Якушев зголосився до них за ката…

Зморені й виголоджені вояки опускалися на землю, падали, вони ще не знали, що з появою коменданта табірної поліції треба миттю вставати, що за такий непослух можна поплатитися й життям; полонених прибувало й прибувало, аж поки та ворухка людська маса не заповнила половину плато, обгородженого колючим дротом; Андрєй Якушев, ляскаючи шлангом по халяві, пробирався крізь чорну товпотню, наступаючи на лежачих, він штовхав їх ногами, прокладаючи собі прохід до бастіону; біля залізної брами споруди зупинився й верескнув «aufstehen!»; Якушев знав кілька слів – nieder, los-los, shweine-reine – а більше для того, щоб виконувати катівську роботу, й не потрібно було йому знати; пропите обличчя поліцая налилося червінню з люті, що жоден італієць не схопився на його покрик, – то сидіть собі, сидіть, італійські свині, незабаром ви будете лежати в ровах, а я тільки мінятиму диски в автоматі й одягну рукавиці, щоб не обпекти долоні об розпечене дуло; Якушев сам напрошувався в штурмфюрера ґестапо Штольца на «мокру» акцію, щоб заслужити довір’я, бо добре знав, що німці ладні закатрупити і його, тому ревним катівським старанням віддаляв від себе власну смерть.

Він раз у раз викрикував «aufstehen!», а коли італійці й далі не реагували на його команди, Якушев зняв з плеча автомата – й тут почув він звук флейти. Поліцай перекинув автомат на плече і, зваблений ніжною італійською мелодією, шукав очима серед чорного тлуму музиканта, врешті побачив його – молоденького солдатика у великому, що налазив на вуха, кашкеті; солдатик сидів на валуні й вивищувався над побратимами, які лежали покотом на всипаній рінню землі, і, схилений, дув у отвір флейти, видобуваючи з неї мелодійні звуки – чи то альпійських вітрів, чи сирен у Тірренському морі, або тихих, схожих на зітхання наспівів утомлених після цілоденного лову рибалок у таверні, а може, то були фрагменти серенади закоханого юнака під балконом вродливої венеційки; Якушев застиг, слухаючи мелодію, адже був він не тільки романтиком, а й професійним катом, й зухвала думка зблисла в його темній голові: він полегшить смерть цих бідолах – будуть вони вмирати не під фальшиві звуки рипливого духового оркестру, а під рідну їм серцевражаючу італійську музику!

…Я спідлоба позирав на жебрака, що сидів під фігурою й не переставав грати на флейті, й думалось мені: а може, це той самий солдатик, про якого розповідав паламар; до того ж я вирисовував у пам’яті обличчя вояка, котрого образив, коли колона обдертих італійців звертала з вулиці Коперника на Калічу гору; мені хотілося, щоб той полоняник, який усвідомлював мене, що я цивіль, а він солдат, був саме тим музикантом, що його запримітив Якушев; а чи тримав він тоді у руці флейту, не пам’ятаю, можливо, ніс її в рюкзаку; я й