Ми проти вас - Фредрік Бакман
— Не дуже піднімай голову і не патякай. Працюй з усіх сил. І взуйся в черевики, які не любиш.
Бубу відкриває рота і видає такий звук, яким іще з дитинства виражав своє здивування:
— Ге?
— Старші гравці з основної команди напустять у твоє взуття піни для гоління, поки ти будеш у душі. Спочатку влаштують тобі маленьке пекло, але це просто треба витерпіти. Пам’ятай: це такий знак, що тебе поважають. А от якщо вони НЕ БУДУТЬ тобі підсирати, то можеш починати хвилюватися, тому що тоді їм і так зрозуміло, що ти скоро вилетиш із команди.
Бубу киває. Кабан начебто збирається торкнутися синового плеча, але замість цього тягнеться по інструмент на лавці позаду Бубу. Той нагинається, щоб перевзутися, і тоді Кабан, кашлянувши, каже:
— Дякую, що нині допоміг.
Бубу не знає, що відповісти. Він щодня допомагає своєму старому в майстерні, але той ніколи йому не дякував. І зараз тато продовжує:
— Я би хотів, щоб у тебе було простіше життя. Щоб ти міг думати собі про школу, про хокей і дівчат, і про те, що тепер у голові твоїх друзів. Я знаю, що тобі тяжко працювати разом зі мною в майстерні, та ще й зараз, коли в нас мама…
Кабан замовкає. Бубу нічого не пояснює. Просто запевняє:
— Тату, все гаразд.
— Як же я, бляха, пишаюся тобою, — зізнається Кабан кудись під капот «форда».
Бубу виходить, узявши з собою пару старих черевиків.
* * *
У роздягальні Амат найменший. Він щосили старається більше скоцюрбитися, відчуває на собі погляди старших гравців і знає, що їм не подобається його присутність. Бубу сидить поруч, і через свої габарити почувається ще гірше. Старші гравці — ті, яким не вдалося знайти собі іншу роботу, коли клуб улітку завис на межі банкрутства, і які дідька лисого тепер віддадуть свої місця якійсь купці юніорів, одразу ж обирають Бубу мішенню. Починається все з дрібниць: хтось влітає в нього плечем, хтось інший випадково звалює його спорядження на підлогу. Коли чоловіки голосно сиплять жартами, Бубу відчайдушно старається докинути свої смішні коментарі. Для всіх помітно, що він намагається стати своїм, але цим Бубу тільки погіршує своє становище. Амат штурхає його ліктем, старається втихомирити, але Бубу вже розвезло. Один зі старших гравців гиркає:
— То в нас тепер буде ще й жінка-тренер? А спортивний директор не міг придумати собі якийсь інший, бляха, піар-переворот? Ми що, тепер маємо перетворитися на якусь довбану політичну демонстрацію?
— Ну, тут без шансів, щоб вона отримала роботу за свої заслуги, це все квоти! — шипить інший.
— А ви чули, що вона лесбійка? — звискує Бубу, але якось занадто енергійно.
Старші гравці його ігнорують. Один із них каже:
— Та ж по ній зразу видно, що вона лизалка.
— Ге? Що це таке — лизалка? A-а, ну так… я зрозумів! Лесбійка, так? Я доганяю! — скрикує Бубу.
Відповіді він так і не отримує. Старші гравці просто продовжують перемовлятися:
— Чому хокейна команда не може просто бути хокейною командою? Нащо до всього притягувати політику? Та це лише питання часу, коли ведмедя на светрах поміняють на веселку!
Бубу, ніби під дією якихось чарів, раптом видає:
— І змусять нас грати в… цих, типу… балетних пачках!
Він встає і робить незграбний пірует, але зачіпляється об лавку і, розтягнувшись на весь зріст, розвалюється по-черепашому на двох сумках. І тут дещо стається: двоє старших гравців вибухають реготом. Сміються вони над Бубу, а не разом із ним, але він жадібно хапається за їхню увагу, поки вони ще дивляться. Бубу схоплюється на ноги, робить іще один пірует, і один із тих старших гравців, напустивши на себе серйозності, каже:
— Тебе ж звати Бубу?
— Так! — поважно киває Бубу.
Інші гравці посміхаються, в очікуванні того, що зараз влаштують хлопчиську.
— Вийди і покажи їй свій хрін, — радить старший гравець.
— Ге? — не розуміє Бубу.
Старший по-вчительськи тицяє в Бубу пальцем.
— Наша нова тренерка. Вона ж лесбійка. Покажи їй хер! Нехай знає, від чого відмовляється!
— Бубу, випусти свого пітона з клітки! Ти ж не боягуз? — підкрикує інший гравець, і за якийсь час уже всі вони вигуками підбадьорюють Бубу так, ніби він бере розбіг для стрибка в довжину.
— А вона… після такого вона хіба не… розсердиться? — розгублено запитує Бубу.
— Ой, перестань, вона просто подумає, що в тебе є почуття гумору! — нестримно регоче один зі старших.
Після цього випадку легко буде називати Бубу дурнуватим, але коли тобі вісімнадцять років і ти в роздягальні, де купа дорослих чоловіків, які ні з того ні з сього підбивають тебе щось зробити, «ні» перетворюється на найважче у світі слово.
Тож коли Елісабет Цаккель іде коридором повз роздягальню, звідти на неї вистрибує Бубу в костюмі Адама. Він очікує побачити на обличчі тренерки шок. Або — що вона хоча б відсахнеться. Але Цаккель навіть бровою не веде.
— Ну? — запитує вона.
Бубу починає смикатися:
— Я… ну… ми чули, що ви лесбійка, і тому я…
— БУБУ ХОТІВ ПОКАЗАТИ СВІЙ ХРІН, ЩОБ ВИ ЗНАЛИ, ЧОГО СЕБЕ ПОЗБАВЛЯЄТЕ!!! — кричить хтось із роздягальні під супровід істеричного реготу двох десятків дорослих чоловіків.
Спершись долонями на коліна, Цаккель з цікавістю нахиляється до паху Бубу.
— Оцей? — дивується вона, з цікавістю показуючи на нього пальцем.
— Ге? — мимрить Бубу.
— То ви про цей хрін говорите? Ой, перестань! Я бачила дівок, у яких клітор більший.
А тоді Цаккель повертається і, не мовивши більше ні слова, йде собі на лід. Бубу залазить назад у роздягальню, червоний з голови до п’ят.
— Це ж… ну, вона сказала… але ж клітор не може бути аж настільки великий? Чи як? Тобто… а який взагалі клітор буває за розмірами? Ну приблизно?
Роздягальня аж двигтить від глузливого реготу. І регочуть над Бубу, а не разом із ним. Але той усе ще зніяковіло усміхається, тому що іноді будь-яка увага сприймається як визнання.
Амат аж зіщулився під своїм спорядженням, він дивиться на Бубу і вже розуміє, що це погано закінчиться.
* * *
Перед початком тренування гравці ліниво збираються біля центрального кола, з позірною зарозумілістю, аби продемонструвати Елісабет Цаккель, що їй тут не раді. Вона, здається, взагалі не розуміє натяку,
