Ми проти вас - Фредрік Бакман

Хлопці жартують, усі разом, але в глибині душі ніхто з них не впевнений, чи достатньо добре грає. І чи отримає шанс потрапити до основної команди. І хто вони взагалі такі? Хто вони — якщо не хокеїсти?

* * *

Школа поступово заповнюється вчителями, працівниками й учнями. Новий семестр поєднує в собі очікування і страх, гірко-солодкий смак зустрічей з тими, кого любиш, і з тими, кого ненавидиш, а також розуміння, що ти остаточно приречений знову дихати одним повітрям з ними усіма.

В кабінеті директора молода вчителька, Жанетт, робить останню спробу добитися згоди від чоловіка в піджаку, який сидить перед нею і розтирає скроні.

— Ну дайте мені хоча б шанс! Я можу це влаштувати як частину уроків фізкультури!

Директор зітхає:

— Жанетт, будь ласка. Після всього, що сталося навесні, я хочу просто ОДИН семестр покерувати школою без скандалів і без уваги ЗМІ, а ви хочете навчати наших учнів битися?

— Це не… та щоб його чор… це ж єдиноборства! — шипить Жанетт.

— Що там за назву ви казали?

— ММА, mixed martial arts,[4] — терпляче повторює Жанетт.

Директор закочує очі.

— «Arts»? Ну не дуже воно годиться для назви «мистецтва», вам так не здається? Чи ви збираєтеся виставляти розтрощені кістки носа в музеї?

Жанетт стискає в замок руки на колінах. Про всяк випадок, щоб, бува, не жбурнути чимось у директора.

— Від єдиноборств учні навчаться дисципліни, поваги до свого тіла й до тіл інших людей. Я знайшла приміщення — біля собачого притулку Адрі Овіч, просто дозвольте мені запросити туди учнів, і тоді я…

Директор протирає окуляри, занадто ретельно.

— Жанетт, мені шкода. Батьки від такого здуріють. Вони вважатимуть, що ви вчите дітей насильству. Ми не можемо дозволити собі ще якісь скандали.

Він встає з крісла і цим дає зрозуміти, що Жанетт час вийти з його кабінету, але коли відчиняє перед нею двері, чиясь рука мало не заїжджає йому по обличчю. За дверима стоїть чоловік, який саме збирався постукати.

— Цей навчальний рік буде довгим, я так відчуваю… — бурмоче директор.

Жанетт із цікавістю визирає з-за спини директора.

— Привіт! — вітається вона.

Чоловік у дверях усміхається.

— Я сьогодні… починаю працювати, — відповідає він замість привітання.

— Звичайно! Це наш новий викладач філософії та історії! — вигукує директор, нишпорячи у своїх паперах на полиці, а тоді додає: — А також — математики, природознавства і… французької мови, так? Ви знаєте французьку?

Учитель у дверях, здається, хоче заперечити, але Жанетт усмішкою підказує йому, що треба вдати, наче все так і є. Директор впихає йому до рук стос книжок і паперів.

— Що ж, можете починати! Ваш розклад отут згори.

Учитель дякує і йде собі коридором. Директор проводжає його поглядом і пирхає:

— Він щойно закінчив університет. Я знаю, мені треба радіти, що він із власної волі сюди приїхав, але ж. Господи Ісусе! Жанетт, як ви думаєте, скільки йому років?

— Двадцять п’ять? Двадцять шість? — намагається вгадати Жанетт.

— А ви помітили, який він має вигляд?

— Та я навіть не звернула уваги, — вдавано усміхається Жанетт.

— У школі повітря аж гуде від гормонів, а ми приймаємо на роботу вчителя, який виглядає, ніби соліст попгурту! Половину учениць доведеться десь замкнути, — бурчить директор.

— Як і декотрих учительок… — покашлює Жанетт.

— Що? — перепитує директор.

— А що? — невинно повторює за ним Жанетт.

— Ви щось сказали?

— Ні! У мене вже урок!

Директор незадоволено бурмоче:

— Можете почепити оголошення про свої єдиноборства. Жанетт, ОДНЕ оголошення!

Жанетт киває і прошмигує в коридор. Чіпляє чотири оголошення і поглядом проводжає зад нового вчителя, аж поки той не зникає, повернувши за кут.

* * *

Новий учитель уже на місці, пише щось на дошці, поки учні групами набиваються до класу. Звук дзвоника заледве чути через гримання стільців, гупання рюкзаків на підлогу та жваве переказування пліток про все, що сталося влітку, і про бійку, яка щойно почалася в коридорі.

Беньї заходить останнім, але його мало хто помічає. Волосся й далі розпатлане, джинсова сорочка наполовину заправлена, ніби штани він натягував на себе в темній кімнаті. Зараз він має такий самий вигляд, як і тоді, коли встав із ліжка в одному з будиночків на кемпінгу поміж Бйорнстадом і Гедом; це було не так давно — та ніч, наповнена Ніцше, холодним пивом і теплими руками.

Інші учні в класі занадто зайняті справами й одне одним, тому не помічають, що коли вчитель повертається до дверей, йому перехоплює подих. Беньї не з тих хлопців, кого легко здивувати, але він теж зупиняється, ніби йому заїхали в груди.

Учитель одягнутий у ту саму синю сорочку-поло, що й тієї ночі.

20

«Піна для гоління у взутті»

Турбуватися про інших — важко. Навіть виснажливо, бо емпатія — непроста справа. Вона вимагає від нас зважати на те, що інші люди мають власне життя, — увесь час. І в нас нема клавіші «пауза», коли ми не даємо собі ради з усім, що нам доводиться переживати. Інші теж не мають такої клавіші.

* * *

Урок закінчується, учні, як завжди, купою вивалюються з класу, ніби там щось горить. Беньї начебто випадково виходить останнім, навіть не докладаючи зусиль — у цьому він мастак. Учитель аж упрів від хвилювання, на комірі синьої сорочки-поло помітні плями.

— Беньяміне, я н-не знав, що ти школяр. Якби ж я знав… я думав, що ти старший. Це була по-помилка! Я можу втратити роботу, нам не слід було спати… я ж ніколи… просто ти був… просто…

Беньї підходить до нього ближче. Руки у вчителя тремтять.

— Просто помилкою. Я був просто помилкою, — договорює замість нього Беньї.

Учитель розтривожено киває, очі в нього заплющені. Беньї довго дивиться на його губи. Коли вчитель розплющує очі, Беньї вже немає.

* * *

Після школи Бубу звично йде одразу додому, жбурляє наплічник у свою кімнату, перевдягається і приходить допомагати татові в майстерні. Усе як завжди. Але сьогодні за годинником пильнує не Бубу, а Кабан.

— Ну все, Бубу. Іди збирайся! — наказує тато, побачивши, що вже час.

Бубу з полегшенням киває і вистрибує з комбінезона. Цей теж став йому замалий, помічає Кабан. Коли Бубу дістає хокейну сумку, Кабан довго зволікає, перш ніж щось сказати, — можливо, не хоче показувати синові, які великі сподівання його переповнюють. Батьківські сподівання можуть так легко задушити їхніх синів. Але врешті Кабан таки починає:

— Ти нервуєшся?

Дурне запитання. Бубу