Ми проти вас - Фредрік Бакман
21
«Він лежав на землі»
Суне, розгойдуючись, повільно йде льодовою ареною, тяжко втягуючи носом повітря. Кожної секунди він сумує за своєю роботою тренера, але зараз йому ледве стає сили піднятися на трибуни. Хокей молодшає, а всі його учасники старіють, і коли з ними покінчено, він викидає їх геть без жодного сентименту. Саме тому хокей далі живе і розвивається, заради нових поколінь.
— Цаккель! — задихаючись, гукає Суне, помітивши жінку, яка перейняла його роботу.
— Так? — відповідає вона, виходячи з роздягальні.
— Які відчуття від тренування?
— «Відчуття»? — перепитує Цаккель, ніби це незнайоме для неї слово.
Суне прихиляється до стіни й ледь усміхається.
— Я маю на увазі… непросто бути хокейним тренером у цьому місті. Особливо, якщо тренер… ну, розумієш.
Суне має на увазі «якщо тренер — жінка». Цаккель відповідає:
— Бути хокейним тренером усюди непросто.
Суне співчутливо киває.
— Я чув, що один із гравців показав тобі своє… свій… статевий орган.
— Не зовсім, — відрубує Цаккель.
Суне спантеличено покашлює.
— Він… не зовсім… показав?
— То був не зовсім статевий орган, — уточнює Цаккель, відмірюючи відстань між великим і вказівним пальцями.
— Ет, такі вони вже є… сама знаєш, ті хлопчиська, вони часом можуть… — Суне робить спробу щось пояснити, опустивши погляд на коліна.
Цаккель дратується.
— І звідки ви дізналися, що хтось показав мені статевий орган?
Суне помилково сприймає роздратування Цаккель за свідчення, що її образили.
— Якщо хочеш, я поговорю з хлопцями, я розумію, що це тебе образило, але…
— Ні, ви не будете говорити з моїми гравцями. Це МОЯ справа — вести з ними розмови. І єдина людина, яка може вирішувати, образилася я чи ні, — це я сама.
Суне піднімає брову.
— А тебе, я так бачу, нечасто вдасться образити?
— Образа — це просто почуття.
Цаккель має такий вигляд, ніби говорить про якийсь інвентар. Суне запихає руки в кишені й бурмоче:
— Бути тренером у Бйорнстаді нелегко. Особливо коли справи погіршуються. Повір мені, я виконував цю роботу все своє життя, поки ти не зайняла моє місце. У цьому місті є люди, яким не сподобається хокейний тренер, якщо він… має такий вигляд, як у тебе.
Старий чоловік дивиться глибоко в очі Елісабет, він бачить у ній одну рису, якої завжди бракувало йому самому: їй на це байдуже. А от Суне в глибині душі завжди всім переймався. Він хотів, щоб його любили хокеїсти, вболівальники, чортові завсідники й завсідниці «Хутра». Усе місто. А Елісабет Цаккель не боїться, що про неї подумають, тому що знає те, що відомо всім успішним тренерам: її стануть любити, коли вона переможе.
— Я йду повечеряти, — каже Цаккель, без натяку на приязнь або на недоброзичливість.
Суне киває. Знов усміхається. І на прощання ділиться з нею ще однією думкою:
— Пам’ятаєш ту малу дівчинку, Алісію? Вона забивала шайби у мене в саду. Сьогодні Алісія приходила на льодову арену, сім разів. Утікала з дитячого садка, щоб подивитися на тренування основної команди. Я відводив її назад до садка, а вона знову тікала. Тепер буде бігати сюди цілу осінь.
— Хіба дітей не можна замкнути? — дивується Цаккель.
Напевно, вона не до кінця розуміє, який символізм Суне намагається вкласти у сказане, тож йому доводиться пояснювати:
— Діти, коли виростають, сприймають певні речі як належне. Побачивши, як ти тренуєш основну команду, Алісія буде вважати, що жінки так і поводяться. Коли вона стане достатньо дорослою, щоб грати в основній команді, жінок-тренерів, можливо, вже не буде. Будуть просто… хокейні тренери.
Для Суне це має значення. Велике значення. Він не знає, чи важливо це для Елісабет Цаккель — якщо чесно, не виглядає на те, бо по обличчю хокейної тренерки зрозуміло хіба, що вона хоче піти повечеряти. Але голод — це теж відчуття, хай там як.
Цаккель уже виходить крізь двері, але раптом у її очах щось зблискує, щось, чим вона переймається, і тренерка запитує:
— Як справи з моїм воротарем? З тим Відаром?
— Я поговорю з його братом, — киває Суне.
— Хіба ти не обіцяв, що Петер поговорить із сестрами Беньяміна Овіча? — цікавиться Цаккель.
— Так, а в чому справа? — здивовано запитує Суне.
— Чому ж тоді Беньямін не прийшов сьогодні на тренування?
— Не прийшов? — вигукує Суне.
Він навіть подумати не міг, що Беньї не з’явиться на тренування. Не лише діти сприймають певні речі як належне.
* * *
У будиночку на кемпінгу сидить чоловік у синій сорочці-поло. Йому потрібно підготуватися до лекцій — щоб стати викладачем, він вчився кілька років, але зараз нічого не може зробити. Він просто сидить на невеликій кухні, поклавши перед собою на стіл книжку з філософії, втупившись у вікно, і сподівається побачити молодого хлопця з сумними очима і дикою душею. Але Беньї не приходить. Він зник. Сьогодні вчитель подивився Беньї в очі й сказав, що той був помилкою, хоча помилився таки вчитель.
Усі в цьому місті знають, що Беньї небезпечний, що він може вдарити сильніше за інших. Але мало хто розуміє, що всередині нього відбувається те саме — він щосили б’є самого себе, весь час. Просто в серце.
* * *
У будинку мами Овіч одна з сестер, Ґабі, заходить до кімнати Беньї. Двійко дітлахів Ґабі бавляться «леґо», розкиданим по всій підлозі. Про свого молодшого брата Ґабі може сказати багато міцних словечок, але в цілому світі не знайти кращого дядька, ніж він. Коли її діти виростуть, вони скажуть, що ця кімната в бабусиному будинку, кімната їхнього дядька, була найбезпечнішим місцем у цілому Всесвіті. Тут їх ніколи не могло досягнути зло — воно б не наважилося, тому що їхній дядько завжди захищав племінників від усього та усіх. Якось один із малих сказав Ґабі: «Мамо! У дядьковій шафі живуть привиди, вони ховаються там, тому що бояться дядька!».
Ґабі усміхається і вже виходить із кімнати, аж раптом її вражає здогадка. Крутнувшись до дітей, вона запитує:
— Звідки ви взяли «леґо»?
— Воно було в пакеті, — безтурботно відповідають діти.
— У якому пакеті?
Діти починають хникати, ніби їх звинуватили в крадіжці:
— У пакеті на дядьковому ліжку! Мамо, там були написані наші імена! Це для нас!
І в цю мить хтось дзвонить у двері. Ґабі йде відчинити. Не йде — а біжить.
* * *
Відчиняє Адрі, старша сестра. Перед нею стоїть Амат, друг Беньї з хокейної команди. Він наче спокійний, але лише доти, поки не бачить, як стривожилася Адрі, а вона миттю все