Ми проти вас - Фредрік Бакман

Беньї не сидів на дереві. Він лежав на землі.

* * *

Елісабет Цаккель заходить у «Хутро». Час повечеряти вже давно минув, але коли вона всідається в кутку, Рамона подає їй велику тарілку картоплі — ще до того, як вона встигає зробити замовлення.

— Дякую, — каже хокейна тренерка.

— Не знаю, що, крім картоплі, їдять такі вегануті, як ти, — чує вона у відповідь. — Але навколо цього міста є купа грибних місць. Скоро почнеться сезон!

Цаккель піднімає погляд, Рамона різко киває. Власниця теж не дуже вміє виражати почуття, але в такий спосіб вона повідомляє про свої сподівання, що хокейна тренерка затримається тут на якийсь час.

* * *

Тіло Беньї непорушне, очі ще розплющені, але погляд уже не тут. Адрі досі пам’ятає, якою холодною була татова рука, коли вона сиділа на тому пеньку, ще дитиною. Якою холодною і завмерлою, без пульсу.

Обережно, напрочуд беззвучно і м’яко, старша сестра лягає на землю біля свого молодшого брата. Кладе долоню йому на руку, просто аби відчути тепло і пульс під шкірою.

— Ти смерті моєї хочеш! Не лежи отак на землі, коли я шукаю тебе, довбаний малий безмозку, — шепоче вона.

— Вибач, — каже Беньї.

Він не п’яний і не обкурений. Сьогодні Беньї не втікає від почуттів. І це ще більше тривожить його сестру.

— Що сталося?

Останнє сяйво літа відбивається від крапель, які зачепилися в Беньї між віями.

— Нічого. Просто… помилка.

Адрі не відповідає. Вона не та сестра, з якою можна поговорити про розбите серце, вона просто приведе брата додому з лісу. І лише тоді, коли вони доходять до околиці міста, Адрі каже:

— Нова тренерка збирається зробити тебе капітаном команди.

Після цих слів вона помічає в очах Беньї те, чого не бачила вже багато років.

Він наляканий.

* * *

Цаккель майже завершила вечеряти, коли Рамона повертається до її столика і ставить перед нею пиво.

— Від постійних клієнтів, — каже.

Цаккель дивиться на п’ятірку дядьків біля бару.

— Від оцих?

Рамона хитає головою.

— Від їхніх дружин.

Далеко в кутку сидять п’ятеро тіток. Сиве волосся, сумочки на столі, поморщені руки міцно вчепилися в пиво. Вони прожили у Бйорнстаді все життя, це їхнє місто. Хтось із них має дітей і онуків, які працюють на фабриці, а котрась із них і сама там працювала. У тіток старі тіла, але одягнені вони в нові футболки. Усі однакові. Зелені, з трьома словами, написаними, ніби вигук:

БЙОРНСТАД

ПРОТИ

ВСІХ

22

«Капітан команди»

У Бйорнстаді не буває справжньої осені — є лише проблиск перед зимою; сніг не настільки ввічливий, щоб дозволити листю неквапно перетворитися на землю. Швидко надходить темрява, але ті місяці все-таки були щедро наповнені світлом. Один клуб боровся за життя — і вижив. Один дорослий чоловік утішав налякану чотири-з-половиною-річну людину, тримаючи руку на її плечі. Був хокей — дещо більше за гру. Було пиво на столі невідомої особи. Зелені футболки, які розповідали, що ми тримаємося разом, незважаючи ні на що. Хлопчаки, які мріяли про велике. Друзі, які були комусь армією.

На жаль, ми пам’ятатимемо дещо інше, коли мине кілька років. Багато з нас почнуть озиратися на ті місяці й будуть пригадувати… ненависть. Так ми вже влаштовані — на добре це чи на зле, — що завжди запам’ятовуємо час за його найгіршими митями. Тому ми завжди будемо пам’ятати відразу, яку відчували два міста одне до одного. Будемо пам’ятати насильство, тому що тоді воно й почалося. Звісно, ми не будемо про це говорити, тут так не прийнято. Натомість ми будемо говорити про зіграні матчі, аби лишень не довелося говорити про похорони, які були поміж них.

* * *

Темрява вже встигла зручно вмоститися над Бйорнстадом і Гедом, коли в ній прошмигує якась щупла постать, що пробирається лісом. Насувається холоднеча, дні цього ще не показують, але ніч чесніша — і не приховує мінусову температуру за сонячними променями. Постать аж тремтить від холоду й прискорює крок — і через сильне хвилювання, і для того, щоб зігрітися.

На льодовій арені в Геді нема сигналізації, сама будівля стара і з купою чорних входів, які хтось може забути замкнути. Постать не має жодного детального плану для свого вторгнення — просто випробовує удачу і прокрадається вздовж стін будівлі, перевіряючи всі дверні ручки. Сподівається, що хоч одна піддасться, але щастить лише з вентиляційним вікном до туалету. Його вдається відкрити, хай навіть цим дванадцятирічним рукам доводиться докласти всю свою силу.

Лео залізає всередину й біжить крізь темряву; він зіграв достатньо виїзних матчів на Гедській льодовій арені, щоб запам’ятати, де тут роздягальня. Гравці основної команди мають власні шафки, на більшості яких немає прізвищ, але деякі гравці надто сильно обожнюють власні ініціали, щоб не скористатися можливістю написати їх на табличці, причіпленій зверху на дверцятах. Лео присвічує собі мобільним телефоном і знаходить шафку Вільяма Люта. А тоді робить те, заради чого прийшов.

* * *

Адрі, Катя і Ґабі Овіч стукають у двері пабу «Хутро», який сьогодні вже не працює. Рамона гарчить: «У МЕНЕ ЗАРЯДЖЕНА РУШНИЦЯ!» — така вже в неї манера повідомляти, що «ми вже, на жаль, зачинені», але сестри Овіч — такі самі фурії — все-таки вриваються в паб, і Рамона аж підскакує, коли бачить усіх трьох нараз.

— Що я такого зробила? — аж задихається вона.

— Нічого, ми просто хочемо попросити про послугу, — каже Катя.

— Нічого? Коли ви втрьох та ще й нараз завалюєтеся у двері, стара баба думає, що зараз їй добряче перепаде, та й ви самі, дідько б вас узяв, про це знаєте! — заводить Рамона і театрально хапається за груди.

Сестри усміхаються. Рамона теж. Вона ставить на барну стійку пиво і віскі, а тоді любовно гладить кожну з сестер по щоці.

— Давно я вас не бачила. А ви й далі занадто гарні для цього міста.

— Лестощами тут не зарадиш, — каже Адрі.

— Саме тому Бог дав нам спиртне, — киває Рамона.

— Як ти? — запитує Ґабі.

Рамона пирхає:

— Я вже старію. А це хріново, щоб його. Болить спина, очі погано бачать. Проти смерті я нічого не маю, але оте старіння — хіба воно комусь узагалі потрібне?

Сестри всміхаються. Рамона