Ми проти вас - Фредрік Бакман

— Та перестаньте вже скиглити. Якщо ця нова тренерка в першому матчі переможе «Гед-Хокей», то може собі переспати навіть з МОЄЮ бабою, я взагалі не проти.

П’ятеро дядьків знову регочуть — усі разом і один над одним.

Рамона ставить для них закуску. Горіхи для старих телепнів, у яких замість голів — шкаралупа.

* * *

Петер дзвонить до будинку сім’ї Овіч. Двері відчиняє мама Беньї.

— Петере! Заходь, сідай за стіл! — одразу ж наказує вона, ніби Петер запізнився на вечерю, хоча він навіть не пригадує, коли востаннє бачився з цією жінкою.

Беньї зараз не вдома, і Петер цьому радий, бо прийшов не до хлопця. Його сестри, усі три, сидять на кухні: Адрі, Катя і Ґабі. Мама по черзі ляскає їх по чолу через те, що ще не поставили на стіл тарілку для гостя.

— Я не затримаюсь надовго, та й я вже вечеряв, — Петер робить спробу виправдатися, але Адрі хапає його за руку:

— Тсс! Якщо збираєшся відмовитись від маминих страв, тоді ти сміливіший, ніж ми собі думали!

Петер усміхається — спочатку засоромлено, потім налякано. Вдома в сім’ї Овіч можна жартувати про що завгодно, але не про вечерю. Тому Петер сідає за стіл і з’їдає на три порції більше, ніж може в себе увіпхати, а ще ж кава з тістечками чотирьох видів, ну а решту йому спаковують у пластикові контейнери і загортають у фольгу, щоб забрав додому. Адрі задоволено проводить його до дверей.

— Сам напросився, якщо вирішив зайти до нас перед вечерею.

Петер тримається за живіт.

— Я просто хотів поговорити про Беньяміна.

— Ми це зрозуміли, тому й дозволили мамі балакати з тобою про все на світі, — Адрі усміхається ще ширше.

Помітивши серйозність у погляді Петера, вона зосереджується.

— У нас нова тренерка. Елісабет Цаккель.

— Я вже чула. Усі чули. Навіть у газеті писали.

Петер простягає зіжмаканий аркуш. Адрі читає написані імена, бачить ім’я свого брата, але, здається, спершу не розуміє значення вписаної поруч літери «К». Петер підказує:

— Вона хоче зробити Беньї капітаном команди.

— Основної команди? Де дорослі чоловіки? Але ж Беньї…

— Я знаю. Але ця Елісабет Цаккель не виглядає на… як би це сказати… Вона працює не так, як інші… — безсило відповідає Петер.

Адрі усміхається.

— Оце, бляха, новини. МІЙ брат — капітан команди? Ця особа хоч розуміє, у що вплутується?

— Вона каже, що їй потрібна не команда, а зграя розбійників. Хіба ти знаєш когось, хто в цьому буде кращий за твого брата?

Адрі схиляє голову набік.

— То чого ти від мене хочеш?

— Ти повинна допомогти мені контролювати його.

— Це нікому не під силу.

Петер знервовано чухає шию.

— Адрі, я не дуже добре вмію розумітися з людьми. Але ця Елісабет Цаккель, вона…

— Гірша навіть за тебе? — підказує Адрі.

— Так! Як ти здогадалася?

— Мені телефонував Суне. Сказав, що ти мав би навідатися.

— То я просто так просидів цілу вечерю, а ти навіть не сказала? — вигукує Петер.

— Тобі що, не сподобалися мамині страви? — блискавично шипить Адрі, так грізно, аж Петер задкує, піднявши руки, ніби він у ковбойському фільмі і його зараз пограбують.

— Будь ласка, Адрі, просто допоможи мені. Беньї потрібен нам для перемоги.

Адрі переглядає список.

— Але Беньї потрібен вам як лідер. Вам потрібен розбійник, а не божевільний.

— Нам потрібен Беньї, який не дуже схожий на… Беньї, якого всі знають.

— Зроблю все, що зможу, — обіцяє Адрі.

Петер схвально киває.

— А також нам потрібна ти — щоб тренувати дівчачу команду, якщо ти ще маєш сили. Я не можу виділити тобі зарплату і знаю, що ця робота невдячна, але…

— Це не так, — заперечує Адрі.

Петер бачить її запал. Таке розумієш лише тоді, коли ти сам людина хокею. Вони прощаються, міцно потиснувши руки, спортивний директор і сестра, батько і тренерка дівчачої команди. Але поки Петер не пішов, Адрі запитує:

— Хто дає тобі гроші? Цей новий «таємничий спонсор», про якого пише газета, — які в нього вимоги?

— А хто сказав, що вони щось вимагають?

— Петере, усі люди з грошима мають свої вимоги. Особливо коли йдеться про гроші й хокей.

— Я не можу нічого розповісти до офіційної заяви, ти ж розумієш? — благально пояснює Петер.

Адрі відповідає йому не з погрозою, а радше співчутливо:

— Просто не забувай, хто заступився за клуб у найважчі часи.

Адрі не потрібно вимовляти слово «Група». Петер сам розуміє, кого вона має на увазі під тими, хто «заступився».

— Я зроблю все, що зможу, — обіцяє він.

І все-таки їм обом відомо, що в їхньому місті цього буде недостатньо.

19

«Та сама синя сорочка-поло»

На вулиці ще тепло, коли у бйорнстадській школі починається осінній семестр. Світить сонце, хмари пливуть легко й високо, оманлива температура ще переконує носити короткий рукав і не забирати садових меблів, але ті, хто живуть тут усе життя, вже передчувають зиму. Ще трохи — і холоднеча заморозить озера, полетять сніжинки, важкі, як кухонні прихватки, і на місто опуститься темрява, ніби на нього, підкравшись, напав розлючений велетень і запхав усі будинки в чорний мішок, щоб тримати їх, як модельку залізниці, у таємному закутку в себе в підвалі.

Здається, ніби у Бйорнстаді кожен рік закінчується в серпні — можливо, саме тому тут так легко полюбити спорт, який починається у вересні. На деревах перед будівлею школи хтось повісив зелені прапори. Одним цей вчинок здається безневинним, а для інших це стало провокацією.

Ця історія починається не тут. Але з цього моменту все тільки погіршиться.

* * *

Ана і Майя зупиняються метрів за сто від школи, вони глибоко дихають і тримаються за руки. Ціле літо дівчата почувалися вільними, але школа — це інший вид острова, не з тих, де можна сховатися разом з найкращою подругою, а той, до якого неохоче допливаєш після жахливого нещастя. Тут усі учні — ніби потерпілі після кораблетрощі, ніхто з них не обирав собі такого товариства, всі намагаються просто протриматися до кінця семестру, а потім буде змога звідси вибратися.

— Ти справді вважаєш, що мені не треба прихопити з собою рушницю? — запитує Ана.

Майя заходиться сміхом.

— Справді.

— Я не буду ні в кого стріляти. Ну, принаймні багато стріляти не буду, — обіцяє Ана.

— Якщо хтось зробить дурницю,