
Кров і правда - Alina Pero
Крики. Паніка. Кров на підлозі.
Я не пам’ятаю, як ми вибігли з клубу. Все, що бачу – Артем, бездиханний, у руках лікарів.
Його обличчя бліде. Губи посиніли.
— Він ще дихає?!! — мій голос тремтить, але мені ніхто не відповідає.
Ярослав стоїть поруч, стискаючи голову руками.
— Чорт! Чорт! Тільки не це...
Сирена швидкої ріже повітря.
Я їду разом із ними. Холодні пальці стискають його руку.
— Ти ж сильний…
Але він не реагує.
У лікарні – очікування, що здається вічністю.
Ярослав ходить коридором, мов лев у клітці.
Я сиджу, втиснувшись у жорстке крісло, і намагаюся не задихнутися від страху.
Лікарі мовчать.
Години минають.
— Чому так довго?! — мій голос зривається.
— Він в реанімації. Важкий стан. Ми робимо все можливе.
Біль, злість, безсилля…
Я більше не можу чекати.
Витягаю телефон, відкриваю чернетку статті.
Флешка в руках.
Я більше не мовчатиму.
Я більше не чекатиму.
Клуб повинен зникнути.
Я натискаю "Опублікувати".