Кров і правда - Alina Pero

Я відчуваю, що щось не так.

Артем останній час якийсь дивний. Він якийсь напружений. Його погляд постійно відсутній, ніби він уже не тут, а десь далеко.

Я не питаю. Поки що.

Але потім я випадково чую розмову.

Ярослав телефонує комусь біля СТО. 
Стою за рогом, але чую кожне слово.

– Так, Мамба. Уявляєш? Я взагалі не розумію, якого біса він погодився. Він же знає, що шансів немає… – робить паузу, слухає відповідь. – Знаю, що він через брата, але ж… блін, це самогубство.

Серце зупиняється.

Мамба.

О, чорт.

Артем погодився на бій. І це не просто бій – це вирок.

Я роблю крок назад, ударяюся плечем об стіну. Ярослав чує це, різко обертається. Його обличчя блідне, коли він бачить мене.

Я розвертаюся й тікаю.

---

Артем удома. Він сидить на дивані, відкинутий назад, руки схрещені на грудях. Він навіть не здивований, коли я вриваюся в квартиру.

– Це правда? – кидаю я прямо з порога.

Він мовчки дивиться на мене.

Я підходжу ближче, серце калатає, в грудях усе стискається від паніки.

– Ти погодився на бій із Мамбою?!

Він повільно вдихає, але не відводить погляду.

– Так.

Я зупиняюся перед ним, упираюся руками в стегна, намагаючись утриматися від бажання його вдарити.

– Ти що, з глузду з’їхав?! Це ж… Це ж кінець!

Артем нарешті ворушиться. Підводиться з дивана, підходить ближче, і його спокій мене дратує ще більше.

– Я не можу зупинитися, – говорить він рівним голосом. – Це мій останній шанс.

Я заплющую очі, змушую себе не закричати.

– Артем… – видихаю, – це не шанс. Це самогубство.

Він зводить брови, нахиляється ближче.

– У мене немає вибору.

Я хапаю його за футболку, стискаю тканину в кулаках.

– Є! Завжди є!

Він відводить погляд.

– Не цього разу.

Я різко випускаю його футболку, відступаю на крок, хапаю повітря.

Він уже вирішив. І я не можу його зупинити.

.