Дух часу - Наталя Кобринська

В дві неділі пізнійше весна розсміялася на ціле горло молодечою пустотою, а все з нею тішилось і веселилось.

— Чому ти все так сидиш в тій норі? — говорила пані Солєцька до доньки. — Така гарна днина: от вийшла б трохи принаймні до городу! Знаєш, як тобі таке сидженє шкодить.

Ядзя послухала мами і вийшла до городу. Тут весна уже жила, але ще не убралась в свою красу; травичка ледви що зеленілась, дерева були ще голі і лиш з пупінками міцно напучнявілими. Густої стіни листя, звичайної відгороди від вулиці, тепер ще не було і цілу вулицю було видко, як на долоні. Ядзя мимоволі зближилася до низенької при вулиці фіртки і байдужно дивилась на переходячих селян, котрі єї здоровили божим словом.

— Дай вам, боже, здоровлечко, паннунцю! — майже закричала якась стара жінка, підходячи аж до самої фіртки і ухопивши Ядзю за обі руки, стала їх цілувати.

— А, се ви, Іванихо! — сказала Ядзя.

— Лукиниха, Лукиниха, прошу паннунці, — поправила стара жінка.

— А як там вашому старому? — запитала Ядзя, усміхаючись зі своєї помилки.

— Ой паннунцю-любо, як би хто рукою відоймив. Дай вам, боже, здоровлечко, та й панованє добре: лиш узяв та й так пішло, як би з водою.

— А що, давали-сьте три рази на день, так як я вам казала?

— Ні, таки відразу: того було лиш по крихітці в папірчиках, та й старий казав, що єму того і не вказувати на три рази, та все-таки відразу пролигнув, — а погане ж то було, погане, казав, що хрань господи!

Тогорічна весна була багата на пропасницю, і коли по селу рознеслось, що Ядзя має від неї ліки, то не було днини, аби хто не був з села просити ліків. Ядзі совісно було відмовляти, взяла в аптеці на рецепту батька кілька дозів хініни і роздавала потребуючим, котрі раз по раз напитувались. Роздаючи селянам хініну, Ядзя і не спостереглась, як тим чином увійшла в ролю добродійки свого села, котра давно представлялася в єї уяві, а котру уважала уже належачою до минувшої епохи, коли люд не був ще такий здеморалізований, коли ще були вдячні піддані і прив’язані слуги, з яких ледви ще деякі лишились окази в пам’яті старшої генерації.

Заохочена мимовільним порятунком бідних хорих стала думати, чи би не завести традиційну аптечку, якою прабабки славились. О пацієнтів не трудно було, хоть не раз робили немало клопотів з зізнанєм слабості. Найчастійще жалувались, як колись єї кума, що щось під серцем болить, та й до їди не допускає. Ядзя давала на то пити гірке зілє, але то мало кому помагало. Жінки звичайно приходили, що слабому забаглось молока або сиру, а коли Ядзя того хорим їсти не позволяла, а натомість давала ліки, жінки відказували, що скупа, що лиш каплі роздає та й заказує їсти, а не поспитався, чи той слабий має що їсти, та чи той, якби що доброго попоїв, то і не виздоровів би, — але вона того не питає: каже зашкодить, гейби чоловікові їжа шкодила; та якби міг християнин жити не ївши. З тих, може, причин пацієнти Ядзі уменшились, а принаймні не приходили в тім числі, як то спочатку по славнім ліку на пропасницю стали ходити.

Сі свіжі відносини займали Ядзю якийсь час, але не були в силі розбудити потухаючої енергії духа. Тихий одностайний смуток заляг єї душу, що відбивалося на засмученім лиці і задумчивих синіх очах. Єї рухи були повільні а рідко коли заблукав усміх на єї гарних поблідлих устах. Час сходив сумно і одностайно. Зима була найсумнійшою для неї порою, а особливо під час м’ясниць. Коли світ веселився і бавився, вона лише поликала сльози, переглядаючи в часописах описи великих балів, обідів і дамських строїв. В тій гучній порі року для других Ядзі лишились тихі прогулки з матір’ю на свіжім сільськім воздусі задля більшого руху, якого єї молодий організм доконче вимагав.

Було то вже в половині лютого. Повітрє було лагідне, сонце через мрачне небо кидало бліде проміне, грубі верстви снігу лежали довкола. Білий чистий сніг покривав дахи, галузя дерев, а навіть кіле в плоті гейби поубиралось в маленькі біленькі шапочки. Вітер ані дунув, лиш перелітаючі птахи тручали з дерев білі пушисті платочки. Обі пані, легко і тепло убрані, ішли повздовж села добре утертою дорогою. Бесіда велась між ними вельми оживлена. У матері віджила давно залягла думка, розбуджена у неї ще за часів залицянь лікаря, а то, щоби виїхати з Ядзею до купелів. Довго вона про се і думати не могла, але коли єї ощадності за капусту і молоко знов призбирались в невеличку сумку, то при невеликій помочі з сторони мужа могла вивезти дочку принаймні на оден сезон купелевий.

— Хоч би уже не для самого здоровля, а просто для того, що вже неможливо так засиджуватись на селі, — говорила вона до дочки, — хотіла б я з тобою виїхати десь до купелів.

Ядзя нетерпеливо здригнулася.

— Так, догадуюся ваших замірів, — відповіла легко подражненим тоном, — думаєте мене вивезти знов на торг, може би-м кому сподобалася, а коли вам се не удалось під час міських карнавалів, то тим менше може помогти купелевий сезон.

Мати замовкла. Ядзя спостерегла, що єї терпкі слова зробили матері прикрість і повела далі бесіду вже лагіднійшим тоном, котра однак якраз відкривала єї іншу болючу струну чувств, а іменно, що єї боліло бути таким прикрим заводом для родителів. Ся дражлива для обох жінок тема була так багата в ріжні комбінації, що вони і не спостереглись, коли зайшли аж на другий конець села і тут доперва опам’ятались, що се задалека для них дорога.

Що тут робити? Перед одною з сільських хат стояв чоловік і перев’язував околоти.

— Чи не могли б ви піти до двора і сказати, щоби вислали проти в нас коні, — відозвалась Солєцька, наближаючись до воріт.

— Ану-но, Юрку! — крикнув газда на свого сина, гідного парубка, що помагав єму в’язати пуки з околотів. — Скоч-но до двора,