Дух часу - Наталя Кобринська

дитину. Але Катрусі скоро навкучилась криклива дитина і штурханці газдині, покинула, отже, службу і утекла назад до вуйка. Коли вуйко набив і відвів назад до газди, вона таки не була там довго, а що боялася утікати до вуйка, то уганяла по селі від одної хати до другої. В селі стали єї звати непотрібовиськом, бо нігде не могла довго загріти місця і де лиш найнялась, то в короткім часі покидала службу. Нарешті приперлась у одних газдів. Вони були люди вже немолоді, мали на боці давно подружені діти, а найменший син, котрого хотіли при собі держати, умер парубком, і вони, як сиротята, самі лишилися. Катрусі там найліпше вподобалось, позаяк була цілими днями як би сама у хаті, бо газда ходив заєдно з наймитом в поле, а газдиня, аби він лиш за ворота, возьме горнятко молока або спече свіжу паляницю, розкаже Катрусі, що має робити, та й іде до одної або до другої дочки, а далі і до сина, та й там посидить собі не раз і до вечора, а ні — то сак на плече та й іде до потока ловити рибу. Катруся була там скілька літ і виросла на гарну дівку. Мала міцний високий стан, чорне, як вуголь, волосе і тонкі брови над чорними блискучими очима; кругле смугловате лице аж пашіло здоровлєм, а повні здорові губи червонілися гейби восени калина. Коли бувало у неділю убересь і стане на воротах, то усі парубки, що ідуть вулицею, ззираються на ню, а як є і який зачепить, то вона так голосно і дрібонько смієся, як би горохом в решеті котив.

— Вона коби лиш на вулиці стояти, та й до всіх парубків зуби шкірити! — воркотів Максим, парубок, що разом з нею служив.

— А тобі що до того, що маєш до мене за рацію? — відгризалася Катруся.

— Та коби ти так роботу робила, як вулиці пильнуєш!

— Або що, я свою роботу не роблю? Щоби ти так робив!

— Але ж ми робітниця! — насміхався Максим.

— Але ж ми робітник! — викрикувала Катруся.

Далі Максим зауважив, що війтів Іван став заєдно вечорами снуватися попід хату.

— От, ледви що в пір’є убралося, а вже зачинає за собою парубків водити! — воркотів Максим сердито, а врешті махнув рукою, бо що то єго мало обходити.

Щось і газдиня стала домірковуватися, що Катруся мусить мати якогось коханка, і зачала більше єї пильнувати, — але Катруся знала викручуватись. Скоро підкмітить, що Іван прийшов, то зараз знайде собі якусь на дворі роботу, десь ніби забуде сорочки з плота здоймити, то курка закричить в колешні, треба піти подивитися, чи тхір не підкрався, а вже найбільше було заходу з пацюками! Давнійше бувало пацюк їв, як бог приказав, а тепер все єго мусила пильнувати, бо або все виверне з цебром, або їсти не хоче, та треба при нім стояти. А як усі полягали спати, вона потихо виходить з хати і стоїть з Іваном до півночі.

Максим не раз спить у колешні та й чує, як Катруся потихо отвирає двері, як виходить до Івана, чує, як шепчуть, сміються, і не раз аж єго підносить зі злості; хотів би встати та й обоїх добре набити, — але насилу поздержувався.

Так велось ціле літо.

Восени рознеслось по селу, що Іван засватав дівку у першого багача в селі, та єї тато не потягав якось, але казали, що дівка дуже була за парубком узялась та й до ворожки ходила, щоби що старому зробила, аби їй не боронив віддатись за него.

— А що, Катрусю, не жаль тобі за Іваном? — розпитували Катрусю товаришки, коли вчули, що він другу дівку засватав.

— Або то лиш він один на світі? — відповідала Катруся, байдужно здвигаючи плечима.

За якийсь час Катруся зачала щораз більше газдині фукати, а врешті стала відправлятись.

— Дідько знає, що до дівки приступило?! — говорила газдиня до господаря. — Тілько літ була, а тепер хоче відправлятись; от кажу, сиротє, най би було, може б, і до людей привернулось, — коли не хоче, та й бог знає, що витребеньдює, чи хто їй яку підмову дав, чи що?

Максим також здивувався, як учув, що Катруся хоче геть іти.

— Та чого ідеш, недобре тобі тут, гадаєш, що щось ліпшого знайдеш? — заговорив він до неї. Але Катруся так на него викрикнулася, що вже більше не обзивався. «Чи не на Буковину до тютюну вона вибираєся? — думав Максим. — Тепер якраз на Буковину робітників забирають, тож, може, і єї хто підмовив, або жаль їй за Іваном, та й утікає із села; дурна, нібито Іван один на світі!»

В тиждень по тому по широкій дорозі, що збігала з гори до села, котився невеличкий візок. Воздух дихав вогким холодом, сиві зимові хмари висіли ще над землею, багато снігу лежало по полях і ровах, заморозь ще міцно тримала, а там, де не було снігу, чорніла грудовата земля. Візок був набитий соломою, солома висіла з усіх боків через подертий кіш, а візок підскакував по камінях, ховзався по верху від вогкої груди, розбиті і роз’їхані колеса голосно тарахкотіли. З одного боку дишля був запряжений в пов’язану шлию сухий буланий кінь, котрому здалека мож було порахувати усі ребра. На візку сидів з чорною борідкою молодий жидок, в чорнім з круглими крисами капелюсі, обвитий великим споловілим шалем, на котрім не мож було розпізнати первісної барви. Жидок поганяв збідованого коня коротким батогом, шарпав щохвилі повісняними, пов’язаними в грубі вузли, ліцами. Кінь однак не квапився, і видко, що звик був уже до штурханців і батогів, бо волік поволі підорвані ноги по нерівній дорозі. Аж коли прийшло ся спускати з гори до села, кінь розбігся в долину, візок підскакував з жидком на усі боки і ще більше тарахкотів розбитими колесами.

Візок заїхав до села, і нігде не звертаючи, задержався перед коршмою. На піддашю коршми, підпертім шістьома голими дерев’яними стовпами, ходив Абрамко з люлькою в зубах, в довгім халаті, котрий був підперезаний тонким шовковим поясом, і водив навкруг великими випуленими сивими очима. Він