Дух часу - Наталя Кобринська

— А, то ти? — сказала Ярина, побачивши Максима. — Бувай здоров, ми їдемо до Грабинців.

— Бувай здоров! — сказала і собі Катруся, і обі дівки пустились скоро своєю дорогою.

Відійшовши кавалок, Катруся оглянулась, ухопила грудку і кинула на Максима, а Максим здалека бачив чорні палючі очі і білі зуби Катрусі.

Коло коршми були уже всі робітники, що мали їхати до Грабинців; ту чекали уже два великі драбинясті вози. Шафар вибіг з коршми, перерахував і казав сідати на вози. З криком і галасом сідали дівки і парубки на вози. Парубки штуркали дівок, дівки сміялися, кляли і віддавали їм міцними штурханцями і кулаками. Через ціле село крик не переставав; парубки прощались з товаришами, а дівки з товаришками. Дехто що переказував, деякі мами вибігали з хат, задержували вози, давали донькам та синам свіжу паляницю або вузлик шматя.

Уже минули граничне від Буковини місточко і пустилися селами. Буковинські села нічим не ріжнилися від сіл з другого боку граничного місточка. Такі самі хати, обійстя, хіба що частійше попаде яка хата з дахом або з комином. У людей однак уже інакше показувалася ноша. Чоловіки носили довге по плечах спущене волосе, сорочки підперезані широкими, на варстаті робленими, поясами, а під шию зав’язували маленьку шовкову хустину. Жінки мали горботки, але з темнійшого коцику, як у наших дівок. Нашим дівкам було смішно, що жінки мали сплетене на самім вершку голови волосе у тісне кільце, що високо стирчало під широкими білими рантухами. Хоть бесіда була руська, та все-таки нашим смішно було, що вони говорили замість «Слава Ісусу Христу!» — «Добрий вечір!»

— Здоров’яться, як жиди! Або вони не хрещені, або гадають, що ми на собі не маемо Христа! — говорили тютюнники. Найбільш однак було сміху, як коли який волох сказав по-своєму «Buna sara[20]».

Катруся не могла тихо усидіти: з усіма зачіпалась, тягнула за ухо глухого Федька, він кляв та й замахувався на ню кулаками, але вона якраз відхилялась, а він потрафляв у драбину, що аж відголос ішов, а усі клалися зо сміху. Але на другім возі зробився ще дужчий крик і сміх. Перед воротами одної хати вийшло замурзане, з чорним волосєм і чорними, як вуголь, очима, мале циганя в одній розцінканій сорочці і тягнуло за собою велику скрипку.

— Що циган, то циган: ледви відповзне від землі, а вже за скрипку хапає! — говорили парубки.

— Ну, отаку ти мати дитину! — казала Катруся, заливаючись сміхом.

— Та чому, хто хоче, то може собі придбати; тут не одна собі таке придбала, та й ти можеш, — обізвався Матій, невеликий чорний парубок, що сидів побіч Катрусі.

— А хороба би на тебе впала! Ти мене будеш з циганами рівняти! Дивися, аби ти собі яку циганку не знайшов!..

— Або що, циганка не дівка? — сказав парубок бундючно.

— Чому, і сука пес! — вмішався шафар і собі, поганяючи коні…

— А циган таки не чоловік! — обізвалася на те Катруся.

— А звідки ти знаєш, що не чоловік, ти єму душу давала? — запитала Ярина.

— Бо таки не чоловік! — уперлася Катруся. — Ади, як іде у нашім селі Уласій або Федько, то ніхто не скаже, що йде чоловік, лиш, що циган іде.

— От чула, що дзвонять, та не знає де: хотіла якусь практику сказати, та не знає ні початку, ні кінця! Що би-м ся брав, що не до мого носа! — сказав Матій. — А де ж то так люди розповідають?

— Ти все знаєш! — обстала за Катрусею Ярина.

— Аби-сь знала, що не так люди кажуть.

— То кажи ти, як люди кажуть?

— Люди кажуть, — казав парубок з натиском, — що як йде дорогою чоловік та й циган, то ніхто не скаже, що йдуть люди, лише що йде чоловік та й циган, а вона щось наплела і за Федька і за Уласія.

— А по-другім, — обізвався другий парубок, — що вона хоче від Уласія і Федька? Федько, може, сегодня у своїй дірі мішком тягне та й клепає зубки до борони, а Уласія вже давно черв’яки розточили.

— Уласія ще мій дід пам’ятали, — умішався Петро, найміцніший парубок в цілім селі, — та й бувало розповідають, що ідуть раз мостом, а на мості стоїть Уласій; мороз був міцний, а на нім подерта сердачина. Він став та й витягнув руки до місяця, гадав, що то сонце. Мій дідо питають: «Що ти тут робиш, Уласію?» А він каже: «Вигріваюся до сонця, бо-м у воду впав, та й дуже-м змерз» Мороз єго лице дужче обтис, а він каже: «На один бік уже-м ся трохи обігрів, а тепер на другий», і обернувся плечима до місяця.

— Хто бреше, тому легше, а хто по правді жиє, тому дихати не дає, — сказав проти Петра Матій, підтягнувши брови.

— Та коби уже тобі раз дихати не дало! — сказала Катруся. — Та ти уже найбільший брехач!

— А ти і брехати добре не знаєш, та берешся практику розповідати!

Катрусі не стало терплячок, і вона відвернулася до Матія плечима.

На другому кінці воза сиділи дівка з парубком і тримались за шию. Катруся, побачивши коханців, заспівала тоненьким голосом:

— Вона знає другим приповідати, а коби то хто їй заспівав! — обізвався парубок, що тримав дівку за шию.

— Я їй заспіваю, — сказала Ярина.

— І я, — відозвалася соромливо друга дівка; їй на ім’я було Доця, найтихша дівка в цілім селі.

Дівки зачали співати: