Дух часу - Наталя Кобринська

Юрко ухопив наопашки сердак, перескочив пліт і пішов направці до двора.

— О, він там зараз буде, — сказав батько, з гордостю споглядаючи на сина, і зближився до Солєцької, зняв капелюх і поцілував обі пані в руку. — Слава Ісусу Христу!

— Навіки! — відповіла пані.

— Пані троха проходжуються?

— От вийшли-сьмо, така гарна днина.

— Та чому, добре, студені нема. О, він зараз там буде, — додав, вказуючи рукою в сторону двора. — От, коней лиш що не видко.

— Дякувати вам, трохи підемо наперед, а може, подибаемося з кіньми, — сказала Солєцька і віддалилася.

Мужик низько поклонився і вернув до своїх пуків.

— А що, Матроно, може би, і ти пішла трохи на «спацер» перейтися, — сказав до жінки, котра вийшла з хати, зачувши, що чоловік з ким-то чужим говорить.

Матрона, висока, худа жінка з острими рисами лиця, байдужно здвигнула плечима.

Тимчасом пані пішли поволі напротив коней. О кілька хат дальше стояла невеличка хатина. На призьбі сиділо маленьке хлоп’я, лиш в самій сорочині, з кусником чорного хліба в руках.

— Бідне дитя, таке мізерне! — сказала Ядзя до матері, побачивши дитину. — Боже! Як тоті люди можуть жити: інша дитина відразу умерла б від такого зимна і такої їди.

— Все залежить від навички, вони вже так навикли, то їм се і не шкодить, — відповіла практичнійша мати.

Але Ядзя не могла на собі перенести, щоби до дитини не промовити:

— Чому ти, дитинко, сидиш на дворі? Чому не ідеш до хати?

Але дитина, узрівши паню і не зрозумівши бесіди, зірвалася з плачем і побігла до хати. Для Ядзі, що зачинала мати в селі славу доброї паннунці, немило було, що дитина так єї перепудилася; постановила, отже, піти до хати, щоби переконати дитину, що не є ніяким страхом, хоч мати єї від того відтягала. Увійти з свіжого воздуха до затухлої хлопської хати — се річ неприємна і небезпечна для делікатного здоровля. Однак не противилася дочці; вона і так мало могла дати їй розривок, жиючи в такій глуші, що се було ще добродійством, що єї хоч що-небудь займає.

Ядзя увійшла в хату. На постелі, прикрита грубою веретою, лежала молода жінка. Губи мала засохлі, очі блищали, а лице палало темним рум’янцем. Груба брудна подушка висунулася з-під голови і упала на землю; хора упустила руки, як би хотіла єї підняти, але не ставало сил. Двоє дітей дерлося на землі над якоюсь мишиною, а старший хлопчик, що був на дворі, причик на лаві і дивився у вікно, певно, щоби видіти, що дієся з панями. Коли Ядзя станула в дверях, діти скричали не своїми голосами і кинулися на піч. Хора слабо повернулася, а очі єї оперлись о Ядзю, як би перед нею стояла якась мара. Натомість Ядзя, побачивши хору, без помочі жінку, забула о перепуджених дітях і причині, для якої увійшла в хату.

— Що вам, жінко добра? — запитала лагідно хорої, підійшла ближче, піднесла подушку з землі і підложила недужій під голову.

По лиці хорої перебіг промінь тепл іншого чувства; вона хотіла промовити, але лиш закашлялася і застогнала. Діти, що збилися в купку на печі, заверещали знов в один голос. Їм здавалося, що пані хоче мамі щось злого зробити.

— Ох, тихо, тихо, діти! — промовила хора ледви чутним голосом і знов застогнала, хапаючись за бік.

— Що вас коле? — запитала Ядзя.

— Ой, коле, паннунцю, ще як коле; вже третій день лежу з тими дітлахами, нікому ні їх погодувати, ні мене обійти, — говорила хора коротким, перериваючим голосом.

— А тут до вас ніхто не приходить? — питала Ядзя.

— Приходить чоловіча сестра і кума; поклали піявки, та й пішли. Де їм при мені сидіти? Мають свої діти і свою роботу… Прибігне на хвильку та й біжить назад, а я сама, діти маленькі; от той старший хлопчина, хіба тілько що ложку води подасть.

— А чоловік ваш де?

Хора лиш махнула рукою.

— Уже рік, як умер…

Гарячка мусила бути велика, бо в хаті було студено, а хора лежала прикрита лише старою веретою, а в ногах лежав скручений сердак.

— Я вам пришлю ліки, — сказала врешті Ядзя, — абисьте того потрохи лляли до води, та й соломи затопити в печі, бо вам недобре так в холоді лежати.

Хора не дякувала, лише дві грубі сльози покотилися їй по лиці, а то було для Ядзі найбільшою подякою.

Коли вийшла від хорої, коні стояли вже на дорозі, а мати сиділа на санях і обтулювала баранцями ноги.

— Як ти, дитино, там довго була! Я вже тут цілком замерзла, — сказала з легким докором мати.

Ядзя розповіла по дорозі мамі в якім положеню застала хору жінку, що мусить післати їй трохи малинового соку, і хоч маленьку в’язайку соломи, бо тото їй обіцяла, — та й журилася, чи то не буде неприємно батькові, котрий часом криво дивився на філантропійні діла дочки, наколи тоті входили в єго границі.

— Що то за жінка, що я у неї була? — запитала Ядзя фірмана уже перед ганком, висідаючи з саней.

— Та то, прошу паннунці, Катруся Петришина, що була за Максимом Іванишиним, — відповів ламаною польською мовою фірман, сільський парубок, лиш на час служби перебраний в широкий плащ і цератову шапочку.

Ядзя мимоволі усміхнулася.

— Ото довідалась, — сказала півголосом сама до себе, — як тоті люди навіть і назватися по-людськи не вміють і випроваджують своїх антенатів як би бог вість якого знаменитого роду.

Коли Ядзя проживала, мов вазонова цвітка, переношена з покою до покою, від вікна до вікна, залежна від догляду вельми дбайливої руки, — Катруся, як дика хопта, росла власним промислом і власними силами.

По смерті матері вуйко був дав єї на службу бавити